Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

— Щодо Деміана, — тим часом вів Арон, нічого не підозрюючи. — Чому він помер?

Анабель збиралася відповісти, але не встигла.

— Ніж у грудину чим не причина? — вигукнула Елізабет до того, як Люсі змогла вжити хоч якихось заходів.

Арон на мить отетерів, не вірячи власним очам, а тоді плавно перевів погляд на Люсі, вимагаючи пояснень.

— Вона втекла з колонії, — сказала напівголосно, — але нехай лишається. Будь ласка. Вдруге повертати її туди немає сенсу, а за ґратами вона не виживе.

— Ще і як виживу! А от чи довго житиме король після того, як мене відпустять, це вже хороше запитання.

Люсі захотілося повернути її на кладовище й лишити там. Трохи подумавши, Арон байдуже відвів очі від Елізабет і продовжив:

— І все-таки чого твій дядько хотів досягти, коли йшов сюди?

— Він хотів вбити Анабель.

— Її теж, — втрутилася принцеса, — але вона вчасно перетворилася.

Люсі опустила голову, пригадуючи нещодавні події. Той вираз дядька, лють, втома й страх у його очах. Він ще довго не відпускатиме її в жахах — вона не сумнівалася. Однак тепер принаймні не зможе зашкодити їй наяву.

— Мене попередили. Хтось закричав: «Фантом!» — і я несвідомо послухалася, — сказала вона. — Виявилося, не дарма.

— Закричав? — Анабель скривилася. — Я нічого не чула.

Тобто «не чула»? Люсі ж не могло здатися: її хтось кликав.

Ймовірно, вони б продовжили цю тему далі, якби їхня увага не перемкнулася на Марію, котра вже йшла з гуртожитку з новинами. Судячи з її легкої ходи, все минуло не так і погано.

— Привіт усім. Ваша величносте, гарна сорочка! — похвалила вона, долаючи останні метри до них.

Арон усміхнувся:

— Дякую.

— Словом, на зборах нічого нового не сказали. Синтія відповідальності не понесе, бо виконувала обов’язок захищати принцесу. Її, до речі, взагалі там не було, що, як на мене, дивно. Однак, — веселіше наголосила вона, — Дараган зробила позаплановий вихідний. Будемо святкувати перемогу над нечистю?

— А як інакше? — відгукнулася Анабель. — У мене другий день народження.

— Сьомий, як мінімум, — кинула Елізабет.

Принцеса обдарувала її псевдолюб’язною усмішкою, але це її лише розважало.

— До речі, Ароне, ти чоботи бачив? — додала вона. — Я зняла їх з твого товариша по силі. Можливо, колись і твою могилу так хтось розкрадатиме.

— Годі! — Люсі вже не могла терпіти цей сором.

Не запитуючи, вона обійняла шию сестри рукою й, хоч та пручалася, перемістила її у свою кімнату, де одразу ж відштовхнула до шафи. Елізабет, ледь втримавшись на ногах, обдарувала її не найприязнішим поглядом й тихим гарчанням, але Люсі було байдуже. Вона всміхнулася та, знову огорнувшись тінями, повернулася надвір. Глянувши на неї, інші нічого не питали.

— А я б хотів побачити чоботи, — раптом сказав Арон. — Вони десь недалеко?

— У штабі клубу, — відповіла Марія й, злегка всміхнувшись, хутко додала: — Люсі, чи не могла б ти провести свого нареченого.

Дивлячись на іскорки потіхи в її блакитних очах, вона прикусила між іклами кінчик язика. Та вони змовилися! Це нечесно.

— Він знає, де «нора». Чоботи лежать у центрі столу — точно не проґавить.

— Знає, але хтось має йому розказати про них, — наполягала Марія своїм артистичним тоном. — Хіба тобі важко? Покажеш йому все, а я тим часом підніму Генрі, щоб він детальніше розповів. Як він прийде, то ти одразу вільна. Це всього кілька хвилин.

Люсі не знала, що їй відповісти. Це просто пастка, скрізь стіни. Арон тим часом перевів погляд на неї й ледь помітно здійняв брову. Люсі вже достатньо розумілася на емоціях, щоб вловити, що його влаштовувала ця ідея. Зрозумівши, що перечити немає сенсу, вона повернулася до дверей у підвал і почала крокувати. Арон мовчки пішов за нею.

Важкі двері, темрява, сходи, земляний сморід, холод, вогник на руці Арона, тісний коридор, удари черевиків об підлогу. Так, не зронивши й слова, вони зайшли до штабу. Коли він передав вогник на ґніт лампи, Люсі махнула рукою, вказавши на чоботи, й, зітхнула.

— Отже, взуття мерця. Шкіряні, старі чоботи з невідомою купою заклять на них. Не впевнена, що вони не розваляться дорогою до записника… Це все.

На найнудніших уроках історії вона свого часу відповідала з більшим ентузіазмом, ніж зараз. А навіщо старатися, коли очевидно, що Арон насправді пішов з нею сюди не для цього.

— Я зрозумів. — Він кивнув з ледь помітною усмішкою.

— Добре.

Люсі стала обличчям до виходу, обпершись на стіл, та почала розминати пальці, аби тільки не дивитися йому в очі. Довкола запала тиша. Було чутно лише її власне дихання й далекий відголос чиїхось кроків нагорі. Вона розуміла, що розмови не уникнути, але до останнього сподівалася, що це станеться не зараз. Хоча водночас вже не розуміла, що гірше — діалог чи таке тісне мовчання. Через деякий час Арон неквапливо підійшов до неї й, ставши поруч, так що вони майже доторкалися плечима, напівголосно промовив: