Владислава Раф - Титани Ос. Дводушниця, Владислава Раф

«Чим більше практикуєшся, тим краще контролюватимеш енергію, – насмішкувато відгукнувся жіночий голос в її голові. – Ти просто надто повірила в те, що маніпулятори можуть долати ворогів лише грубою силою. У вас в історії чимало прикладів видатних воїнів, що взагалі не володіли магією, ще до правління Дороха Кровожерливого, пам'ятаєш? Магія тоді була такою ж рідкістю, як зараз – порожні. А сильні люди жили у всі часи.»

– Хочеш сказати, наші пращури були маніпуляторами? – Вієм не вірила в подібне. Маніпуляції життєвою енергією і зараз не надто популярні, а якби ними користувалися раніше – в книгах по історії це б точно вказали.

«Ні. Я сказала тільки те, що наявність чи відсутність магії не визначає твою силу. Інструмент взагалі не має значення. Важлива адаптація. Виживають не найрозумніші чи найсильніші, а ті, що вміють вчасно скористатися можливістю.»

– Мабуть, твоя правда, – втомлено зітхнула Реквієм.

Знову поглянула на шаблю в своїх руках, на розбитий валун і вирішила закінчувати. Розмова з Еар не давала зосередитися на власній енергії чи зберігати розум холодним. Так, вона наводила розвідницю на цікаві думки, що траплялося досить рідко, але це заважало тренуванню.

«Чому ти не відкриєшся Івору? Досі сумніваєшся в ньому? Вас же й так пов'язав Йор.»

– Не те щоб сумніваюся, – розвідниця зійшла до краю полігону, де знаходилися лави для відпочинку. Струсивши сніг з однієї – сіла, без зайвого поспіху повертаючи зброю до піхов. – Я навіть не уявляю з чого почати. Назвати імена батьків? Познайомити його з тобою? Впевнена, що Івор вірить мені достатньо, аби не виказати генералам, тільки-но про все дізнається?

«Ну, ти й раніше не надто приховувала свою особу, – гмикнула Еар. – Користуєшся справжнім ім'ям, – добре, хоч не прізвищем, – живеш під справжньою зовнішністю... Велика вдача, що за стільки років в тобі ніхто не впізнав батька.»

– Але ж це спрацювало, – й собі усміхнулася дівчина. Дістала невеликий термос з чаєм і зробила декілька ковтків, перш ніж пояснити: – бабуся тому й віддала мене під опіку діда в столицю, адже найкраща схованка – на видному місці. Там не шукатимуть. До того ж, всі портрети батьків давно знищені, а за сімнадцять років навряд чи хто згадає їхню зовнішність. Та й на блондинів Ророс завжди був багатий.

«А ім'я? Думаєш, в країні багато знайдеться таких же винахідливих людей, як твій татусь, що обдарують доньку долею тужити за померлими?»

– Не тужити, а пам'ятати, – поправила Реквієм. – Мені було п'ять років, коли все сталося. Усі згадки про нашу сім'ю і так намагаються стерти з кінцями. І ти сама знаєш – за роки мого життя, над ім'ям замислився лише лікар Борей. Та й... людей тисячі. Сотні тисяч. Мало хто може додуматися до того ж, що й тато?

«Мало, Рем. Якби це було не так – його б зрозуміли.»

Розвідниця промовчала. Так, напевно, зрозуміли б. Та тільки тато завжди мислив інакше, надто нетипово навіть для їхнього суспільства, що поважало розвиток більше, ніж застійний консерватизм. Вона усвідомила це з роками, збираючи кожну крихту інформації про ті події, про заборонені ритуали і про Ос.

«І все ж, думаю, варто росповісти Ізбору, – промовила Еар. В її голосі тепер чулася тінь провини, ніби жінка шкодувала про свої попередні слова. Не хотіла нагадувати про батьків зайвий раз, але... що вийшло, те вийшло. – Він винен тобі ще за Йор, тож має допомогти. Рем, з генералами і без підтримки ти не впораєшся.»

– Не схоже, що йому потрібні зайві проблеми, – роздратовано пирхнула розвідниця. Ненавиділа, коли їй нагадували про обмеження, які обов'язково з'являлися на шляху. І просити про допомогу дівчина теж не любила. – А зі мною їх тільки більшатиме.

– Про що ти? – знайомий, чоловічий голос змусив здригнутися.

Різко піднявши голову, Вієм спантеличено поглянула на... Івора. Чоловік стояв в парі метрів від неї, сховавши руки в кишені куртки. Його карі очі, що в сутінках здавалися ще темнішими, дивилися прямо і з ледь помітним подивом.

– Ти часто сама з собою розмовляєш? – гмикнув підполковник, наближаючись до лави. Зтрусив сніг ребром долоні і сів поряд, з насолодою витягнувши ноги.

– Іноді трапляється, – буркнула білявка. – А ти чому підслуховуєш?

Усміхнувшись, Ізбор вперся спиною на дерев'яну спинку і задумливо примружився. Поглянув на тьмяний ліхтар, що освітлював частину полігону, і з шумом видихнув.

– Я не збирався підслуховувати, просто ходжу безшумно. Реквієм, ти... не хочеш поговорити?

Насторожено зиркнувши в його бік, дівчина спохмурніла, і собі ховаючи долоні в кишенях. Невже справді запідозрив її в чомусь? Як багато він взагалі встиг почути? Бісова звичка розмовляти з Еар вголос мала б колись зрадити, але щоб так... Звісно, це допомагало відокремлювати слова співрозмовниці від власних думок – все ж, для їхнього діалогу використовувалася одна голова, – але ж не могла вона настільки розслабитись, щоб пропустити прихід Івора?! І вчора щось подібне було, тільки вже з Переяром. Невже вона втрачає чуття?

– Про що поговорити? – зрештою запитала, відчуваючи, як зашуміло у вухах.

Пульс у скронях став чіткішим, затьмарюючи голосними ударами серця знервовані думки. Вієм і сама не розуміла, чому очікувала найгіршого від цієї розмови. В ній говорив... страх? Невже вона боялася, що Ізбор її не зрозуміє? Або зрозуміє, тільки зовсім не так?

– Та хоч про щось, – знизав плечима підполковник. – Досі не довіряєш мені?

– До чого тут це? – запитання виявилось настільки неочікуваним, що навіть дурне передчуття відступило. Він не звинувачуватиме її? Навіть жодної підозри не висуне?

Видихнувши у морозне повітря клубки пару, чоловік якийсь час роздумував над відповіддю. Не хотів надто тиснути, але вже знав – Реквієм не зробить першого кроку самостійно. Івор здогадувався, що з нею не буде просто. Не так, як з іншими солдатами, що просто жили, будували кар'єру і мріяли про бойове визнання. Цією дівчиною рухало щось інше. І, ймовірно, саме те, що могло б допомогти йому.