Сергій Бобрицький - Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький

Тож уся ця, приблизно на одну восьму жива (і то – не факт) процесія нарешті вирушила назустріч до хазяїна замку. Темні Паладини похмуро бряцали обладунками, умертвя-маги крокували в ногу, тримаючи неприродньо пряму поставу. А їздовий демон поводив себе моторошно-тихо як на доволі велике створіння, на спині якого стоїть не маленький такий кістяний стілець. Але то було воістину логічно. Бо, як казав один ельфійський драматург: «Хіба ж ревуть воли, якщо си мертві?..». Коли процесія пройшла підйомні ворота, у Грегора щось клацнуло в голові. Він простяг правицю трохи вбік – і до неї із землі миттю протяглася тонісінька лоза, щоб за  три секунди стати неймовірним букетом з асфоделів, троянд та польових квітів. Настільки великим, що, виявися ця уся затія пасткою некромантки, Архімаг мав не нульові шанси трішки пом’яти шоломи Темних Паладинів такою ікебаною.

 – Її Високомагічність Архімаг Пітьми та Смерті, єдина спадкоємиця маркізів Брауні, Її сіятельство маркіза Еріда Брауні! – Гарненько так продрав горлянку на  весь замок крук Алан, оголошуючи свою володарку і розмахуючи крилами в  парі метрів над головою гості.

– Його Високомагічність Архімаг Землі та Життя, єдиний спадкоємець баронів Грейткіллс, Його милість барон Грегор Грейткіллс! – Не залишився в боргу голуб Теодор, що прилетів з дальньої вежі та аналогічно завис над головою свого творця.

– О, Небеса, якийсь пташиний цирк… – Пролетіла думка Леона Д’Альбон закритим каналом. Але адресат вже включився в іншу гру.

– Безмежно радий вітати вас, Ваше сіятельство, у замку Хейзел. – Посміхнувшись, сказав Грегор, підійняв букет та зробив крок уперед.

Темні Паладини перекрили дорогу чарівнику єдиним, текучим, мов води річки смерті, рухом. Мить – і клинки з палаючої пітьми, дістані невідомо коли, вже дивляться вістрями геоманту в обличчя.

– Цитуючи вас же, бароне, наймогутніші чари часто накладаються зблизька. Двічі я на таке не куплюся. – Льодяним тоном проговорила маркіза. Та Грегору здалося, що в очах чародійки він бачив єхидну посмішку та…виклик.

–  Святі  сталагміти! Можна подумати, що я, наближаючись до вас, ризикую менше. – Відповів геомант співрозмовниці, повністю ігноруючи смертельні клинки, що мало не чухали йому носа.

– Туше, бароне, туше. – Не відриваючи погляду від зелених очей, сказала маркіза. Після чого клинки Паладинів опустилися, а один з них забрав букета з легким уклоном. – Пробачте, але він завеликий, щоб я носила таку красу з собою.

Після цього їздове умертвя опустилося на передні лапи, а Еріда Брауні підійнялася зі свого Престолу та спустилася до зустрічаючих прямо по морді свого «скакуна». Пройшла чотирьох чаклунів і, на секунду зупинившись біля темних лицарів, витягла один з асфоделів букету. Зробила повноцінний вдих, нюхаючи квітку. Після чого прокоментувала:

– Повторювати фокус з вдихом було б з вашого боку неповагаю, бароне. А ви, здається справляєте враження джентльмена. Але, це все ж-таки не стандартний асфодель. Зазвичай ці квіти пахнуть зовсім інакше…

– Новий сорт, нещодавно виведений, Ваше сіятельство. – Барон Грейткіллс був сама чемність.

– Хмм, наскільки ж нещодавно?

– Вчора.

– Вами, як розумію?

– Звісно ж.

– І як вирішили назвати?

– Ще не вирішив. Можливо, ніяк. Усе залежить від оцінки, яку цим квітам надасть, так би мовити, найголовніший поціновувач.

– Оу, он воно як. – Підняла зацікавлено праву брову некромантка. – А найголовніший поціновувач це в нас?..

– Антофіли, звичайно. Бджоли. Без їх допомоги жодна рослина не стягне існувати у відкритій природі самостійно, без підтримки мене, як охоронця, лікаря та культиватора в одній особі.

– Бджоли?.. – Грегору здалося, що у голосі майстрині Брауні пролунала крихта розчарування. – Але до чого такий примітивізм, колего? Гадаю, ви більше, ніж здатні створити рослину, що відтворюватиме себе сама. І тоді жодні бджоли не потрібні.

– Усе вірно. Але, по-перше, я намагаюся не дуже втручатися у екосистему тоді, коли це вочевидь не має глибокого сенсу. Природі потрібна свобода творити, як і будь-якому чарівнику, доречі. А по-друге – нащо мені такі складнощі, якщо це – просто квіти?

– Квіти, які чарівно пахнуть. – Заперечила маркіза, подарувавши геоманту легку посмішку.

А Леон, який весь цей час стояв поруч і, окрім короткого привітання, ні сказав ані слова, подумав, що вся ця зустріч мала б цікаво виглядати з висоти будь-якої з веж Хейзел. Троє вочевидь шляхетних людей від яких, до того ж, потоками неслися магічна міць та певна напруженність,  стоять посеред замкової площі. Дещо поодаль – два Темних Паладини, як нічні жахіття для армії будь-якого королівства. При чому, один з них замість Меча Пітьми тримає велетенський букет польових квітів. Чотири мертві чарівники, що навіть з ноги на ногу не переминаються, тільки з жахливою синхронністю крутять головами на основних співрозмовників. Зігнувшийся до землі їздовий демон з величезним сидінням на спині. Та, як родзинка на торті, над усією цією картиною ширяє велетенський голуб у чудернацькому головному уборі, що нагадує кепі.

– Сприйму це, мабуть, як комплімент від  майстрині Смерті. – Зобразив уклін Грегор. – І на цій  ноті хотів би запросити вас,  маркізо, до обідньої зали мого замку. Обговоримо деталі вашого перебування на території мого баронства.