Річард К. Морган - Пробуджені фурії

Тримайся міцно.

Ого, я б сама ніколи про це не подумала, — перекричала вона шум повітря й засміялася мені в обличчя.

Таксі зупинилося біля Портової адміністрації, і ми скотилися з даху, налякавши потенційних пасажирів так, що вони збилися докупи з чемними зойками. Шок затих до бурмотіння і несхвальних поглядів, під якими ми помчали геть, придушуючи регіт. У системі безпеки гавані зі східного боку біля доків для аероплавів була дірка — сліпа пляма, продерта якимось хакером-недопідлітком минулого року; він продав її Рифовим Воякам за голопорно. Я провів її через те місце, і ми перебігли однією з вантажних рамп, де викрали кільового посильника. Ми тихенько штовхали жердиною й гребли, поки не вийшли з гавані, а там уже запустили двигун і рвонули широкою пінистою дугою до Хірати, гукаючи й лементуючи.

Пізніше, огорнутий тишею занурення, я глянув угору на забарвлену Хотеєм брижисту поверхню і побачив над собою її тіло, бліде тло для чорних пасків плавкостюма й прадавнього апарату зі стиснутим повітрям. Вона загубилася в тій миті й дрейфувала, можливо, роздивляючись круту стіну рифу, що височів поруч, або просто розкошуючи в прохолоді моря, що торкалося її шкіри. Якусь хвилину я висів під нею, насолоджувався баченим і відчував, як твердну просто у воді. Я провів очима по вигинах її стегон, навів їх на виголену вертикальну лінію в самому низу живота і мельком угледів губи, коли вона поволі розвела ноги щоб штовхнутися ними. Я глипав на тугий м’язистий живіт, що визирав з-під нижнього краю плавкостюма та на явні набряки грудей.

А тоді щось трапилося. Може, мені було забагато морської коноплі — не дуже розумно вживати її перед пірнанням. Може, то була якась батьківська луна з мого власного домашнього життя. Риф закрив один край мого поля зору і на якусь жахливу мить здалося, що він перехилився і всією масою падає на нас. З розслабленого дрейфу її кінцівок зник еротизм, він зморщився до раптової судомної тривоги про те, чи вона не померла та чи не втратила свідомість Раптом запанікувавши, я рвонув угору, вхопив її за плечі обіруч і розвернув до себе.

А з нею все було добре.

Очі під маскою трохи розширилися від подиву, руки у відповідь торкнулися мене. Усмішка розділила її губи: і вона випустила бульбашку повітря. Жести, пестощі. Її ноги обвилися навколо мене. Вона зняла регулятор, зробила мені знак зробити те саме й поцілувала.

— Таку?

Пізніше, у бульці, яку Рифові Вояки надули й закріпили на рифі, лежачи зі мною на імпровізованому ліжку з пахучих зимових костюмів, вона ніби дивувалася тому, як обережно я з нею поводжуся.

Таку, я не зламаюся. Я доросла дівчинка.

І пізніше, коли вона знову обвила мене ногами, терлася об мене тілом, вдоволено сміялася.

Тримайся міцно!

Я так у ній загубився, що й не подумав украсти її відповідь, яку почув на даху автотаксі.

— Таку, ти чуєш?

Єва? Аріана?

— Ковачу!

Я кліпнув. То був голос Бразила.

— Так, вибач. Що сталося?

— Наближається якийсь кораблик, — одразу по його словах я й сам почув, як у воді скрипливо тужили маленькі гвинти, різко виділяючись із фонового ревіння виру. Я перевірив систему наближення і не знайшов жодного гравітаційного сліду. Подивився на сонар і відшукав його на південному заході. Він ішов Плесом до нас.

— Кільовий, — пробурмотів Бразил. — Гадаєш, треба хвилюватися?

Було важко повірити, щоб патрулі родини Гарланів каталися на кільових суднах. Втім…

— Вирубіть апарати, — Сьєрра Трес сказала все за мене. — Перейдіть у нейтральну плавучість. Не варто ризикувати.

— Маєш рацію, — я неохоче намацав управління плавучістю, вимкнув гравітаційну підтримку і миттєво відчув, що почав тонути — дала про себе знати вага мого спорядження. Я натицяв аварійну плавучість, відчув, як почали набиратися резервні камери плавжилета, вимкнув її, коли моє занурення припинилося, а тоді подрейфував собі в підсвіченому мороці, слухаючи підвивання корабля, що наближався.

Може, Єлена? Блискучі зелені очі.

Риф, що перекидався на нас.

Коли з неба зірвався ще один розряд ангельського вогню, я помітив киль великого, акулистого судна над нашими головами. З одного боку воно було страшенно безформним. Я звузив очі й глянув у морок післяспалаху, накрутивши нейрохімію. Здається, човен щось тягнув на собі.

І напруга покинула мене.

— Чартерний корабель, народ. Тягнуть тушу пляшкоспина.

Корабель нудно прогудів мимо і, на безпечній відстані від нас, розчинився десь на півночі, незграбно кренячись під вагою свого трофею. Нейрохімія показала мені обрис убитого пляшкоспина на освітленій блакиті водної поверхні, за яким і досі тяглися тоненькі пасма крові. Масивне тіло-торпеда сунуло проти лобової хвилі, хвостові плавці волочилися, наче зламані крила. Частина спинного гребеня була вирвана, і тепер полоскалася у воді, нерівна по краях від подертих кавалків і ниточок тканин. Поруч тяглася зайвина мотузок і тросів. Скидалося на те, що його загарпунили кілька разів — хто б не винайняв цей кораблик, він явно не був добрим рибалкою.

Коли люди прибули на Світ Гарлана, пляшкоспини не мали природних ворогів. Вони були на вершечку харчової піраміди — розумні соціальні тварини, чудово пристосовані до морського полювання. Ніщо з того, що наеволюціонувало на ту пору на планеті, не замахувалося на те, щоб їх убити.

Ми це швидко змінили.

— Сподіваюся, що це не провісний знак, — несподівано пробурмотіла Сьєрра Трес.

У Вразила рипнуло в горлі. Я спустив аварійні камери плавжилета і знов увімкнув гравісистему. Вода навколо мене ніби охолола. Я відчув, як під автоматичними рухами для перевірки курсу й режимів роботи систем почала набиратися якась неясна, невизначена злість.

— Зробімо це, народ.

Але понурий настрій не полишив мене і за двадцять хвилин, коли ми вибралися на мілину біля підніжжя Рили — він пульсував у скронях і поза очима. Спроектовані на скло маски бліді червоні вказівники маршруту з симуляційного софту Нацуме ніби спалахували одночасно з гупанням у моїх судинах. Жага завдати комусь шкоди наростала в мені хвилею, наче пробудження, наче пустощі.

Ми знайшли рекомендований Нацуме прохід і просунулися ним, хапаючись рукавицями за скелі й виступи коралів, щоб не подертися об них. Вилізли з води на вузький карниз, що його підфарбував софт і позначив трохи демонічно усміхненим смайликом. «Точка входу, — сказав тоді Нацуме, на плинку мить відкинувши чернечі манери. — Стук-стук». Я закріпився на карнизі й огледів усе навколо. Неяскраве сріблясте світло Дайкоку торкалося моря, але Хотей ще не зійшов, і дрібна мряка від виру і прилеглих до нього хвиль затуманювали й