Микола Олександрович Дашкієв - Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв

— Син.

— І…

— І назвали його Люстігом. — Люстіг глибоко зітхнув, похитав головою. — На мою честь.

Він швидко пішов уперед.

Ні, життя на планеті не вмерло! А там, де є життя, завжди буде й любов з її радощами й болями, будуть щасливі й нещасливі. Люстіг досі не може забути Тессі. Але він ще молодий і гарний. І згодом, мабуть, знайде собі дружину, не гіршу від Тессі Торн.

Не гіршу?.. Професор сумно похитує головою. Він сам трішечки закоханий у Тессі і відчуває: кращої за неї нема в цілому світі. Гай-гай, пізно похопився, чоловіче, надто пізно згадуєш про кохання!

— Люстіг! Люстіг! — професор поспішає вслід. — Слухай-но, що мені спало на думку. Тобі, як членові Центрального Комітету партії, слід побувати на заводі кібернетичних машин. Та й мені час перевірити рівень радіації в тому районі.

Обидва чудесно розуміють одне одного: на заводі головним конструктором працює інженер Айт, там він і живе разом з сім'єю.

— Гм… А як же з атомною електростанцією біля Крутого Порога?

— Оглянемо її завтра.

— Ну, гаразд. Полетіли.

Повільно і майже безшумно пливе над Монією невеликий вертоліт. Проповзають під ним чорні згарища, порожні ниви, де вже починають снуватись липкими червоними пасмами отруйні для всього живого всеїдні гвіани. Уздовж пустельних автострад шалений вітер гонить коричневі хмари пилу. Щербатими зубами вишкірились у небо поруйновані залізничні мости.

Все сталося так, як передрікав професор Ейр Літтл понад сімнадцять років тому, коли пролунали два перші вибухи атомних бомб. Але коли тоді його прогноз був безнадійний, то тепер — оптимістичний. Планета не така безлюдна, як здається на перший погляд. Де-не-де клубочить дим — то починають працювати відновлені заводи. Видно, як врізаються в грунт ковші крокуючих екскаваторів. У небі пролітають літаки та вертольоти.

Але професор Літтл не звертає уваги на ці радісні прикмети. Він думає про щось своє.

— Мені здається, Люстіг, що слід було б зайти насамперед до Тессі. Поздоровити її з сином, ну і… Послухай, але як же з подарунком? Чи не захопив ти чогось із собою?

Звичайно ж, захопив! Немало годин витратив Люстіг на те, щоб із шматка найміцнішої сталі випиляти і відшліфувати фігуру дівчини з планетою в одній руці та палаючим факелом у другій.

— Чудово, Люстіг! — здивовано вигукує Ейр Літтл, милуючись статуеткою. — Цей скульптурний портрет переживе віки! І схожість — надзвичайна!

Люстіг тільки зітхає на відповідь.

Вертоліт опустився біля величезної присадкуватої споруди без жодного вікна.

Відчиняються важкі герметичні двері. Потім — другі.

Довжелезний світлий коридор, заставлений хатніми квітами. Численні двері, як на пароплаві. Більшість з них відчинені, і звідти лунають сміх і плач, заколисуюче: «А-а-а…» і грізне: «Не чіпай!»

Це — царство дітей. Вони гасають коридором, повзають по кімнатах, щось майструють у великому залі. Тут їм привільно й затишно; жоден з них не захворіє на променеву хворобу. Але зростають вони при світлі штучних сонць, і на повітря їм доведеться виходити тільки у важких, незграбних антирадіаційних скафандрах.

Аж ось і знайомі двері. Вони теж відчинені. В крихітній кімнатці біля дитячого ліжка сидить Тессі. Вона не помічає гостей.

Люстіг тихенько ставить свій подарунок на тумбочку біля дверей і, зробивши знак Літтлові, йде до виходу.

А з кімнати ще чується щасливий голос:

— Тато зробить для тебе велику-велику ракету… Ти полетиш у далекі зоряні світи, а я на тебе чекатиму… Ну, спи, мій синочку, спи, мій чорноокий!

Життя на планеті не вмерло.

Дев'ятого дня Другого місяця Дев'ятнадцятого року Атомної ери, в третю річницю фатального вибуху, на борту «Зорі комунізму» — нового, надвелетенського штучного супутника Пірейї — було скликане урочисте засідання Вищої Ради Вчених — найголовнішого керівного органу планети.

Минув той час, коли діяльність урядів була оточена таємницею. Вже нема чого приховувати, бо небезпека війни зникла назавжди: запаси зброї знищено, атомну енергію взято під найсуворіший контроль.

Союз Комуністичних Держав пішов на дуже велику жертву: він віддав у загальний фонд планети всі свої запаси продуктів і сировини, всю техніку і енергетичні ресурси. Тільки це й дало змогу сяк-так налагодити постачання та почати відбудову промисловості в Монії. За три роки, що минули після катастрофи, досягнуто чималих успіхів, але становище досі було важким.

Вища Рада Вчених мала звітувати перед людством про свою роботу за рік, доповісти про плани на майбутнє.

Десятки мільйонів пірейців зібрались біля телевізорів, чекаючи відкриття засідання.

Сидить перед телевізором у своїй крихітній кімнатці антирадіаційного житла Нью-Дайлерстоун-14 і Тессі Торн. Вона щойно з лабораторії; слід було б лишитись там, щоб востаннє перевірити дію стимулятора проти променевої хвороби, але Тессі не може пропустити цього засідання Вищої Ради. Воно для неї дуже й дуже важливе.

Тессі Торн задумливо дивиться на екран і не бачить нічого, не чує приглушеного гомону в залі. Перед очима пропливають останні чотири роки її життя, перебігають події, яких не забути ніколи.

За ці дві тисячі днів було чимало сумного й прикрого, навіть страшного. Загинули батько і дідусь Лайн-Еу, Кольрідж і Мей, Рой і мільйони інших. Однак завойовано нинішнє й майбутнє.

Тессі рвучко нахилилася, схопила на руки маленького Люстіга, притисла його до грудей. Ось воно, це майбутнє! Хіба ж не варто було боротися за нього?!

— Синку, я тебе дуже-дуже люблю! А ти мене?

Маленький Люстіг дивиться на неї