Вадим Михайлович Кожевніков - Щит і меч
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та Дітріхові було байдуже до всього цього, і взагалі він не хотів себе нічим обтяжувати, а тим більше бабратися в табірному бруді. Та надміру пихатий Дітріх розумів, що, коли б не довготерпляча працездатність єфрейтора Вайса, навряд чи вдалося б йому так успішно справитись із своїм службовим завданням.
І хоч Вайс змарнів від перевтоми, він не втратив своєї звичної привітності, завжди лишався однаково уважний, шанобливий до свого начальника, і приємно було бачити його постійну білозубу усмішку. До того ж ясно, що цей єфрейтор не дурний. Він тямущий, в міру освічений і так простодушно відданий Штейнгліцу, що ображається кожного разу, коли Дітріх дозволяє собі покепкувати з вад майора. Цю відданість Дітріх розглядав як благородну рису, яку його батько так цінив у підлеглих.
Вайс теж був задоволений Дітріхом. І вважав, що йому пощастило: ця наволоч, як виявилося, неактивна, лінива тварюка. Капітан цілком поклав на Йоганна свої обов'язки, мало в що втручався, майже нічим не цікавився і не заважав.
Думки його не затрималися на Дітріху. Він з огидою згадав своїх «приятелів» з табірних служб гестапо, цих чистюль, які турбувалися про своє здоров'я і панічно боялися підхопити інфекцію. Для профілактики вони тричі на день приймали душ, раз у раз протирали руки спиртом і старанно збривали кожну волосину в себе під пахвами, щоб, боронь боже, не завелася нужа, а одеколоном од них смерділо так, що коли постояти довго поруч, починала боліти голова.
Сп'янілі воєнними успіхами Німеччини на Заході, розгромом армій найбільших капіталістичних держав, вони не сумнівалися в близькій перемозі над Радянською Армією. І тому, впевнені, що їхні звірства залишаться без відплати, афішували їх, похвалялися запаяними скляними посудинами з дитячою кров'ю — її одсилали літаками в армійські госпіталі; називали храмами науки спецблоки, де німецьких студентів-медиків навчали оперувати не на трупах у Морзі, а на живих в'язнях.
А потім, після, того, як ці гестапівці, часто Вайсові ровесники, показували йому спецблоки, вони по-дружньому піклувалися про нього, стараючись уберегти від інфекції: сприскували одеколоном з пульверизатора, лили йому на руки з глечика теплу воду, якщо душ не працював. І слово «скотина», яким тут називали в'язнів, не звучало в їхніх устах лайкою. Зовсім ні. Вони й справді в'язнів мали за людиноподібну худобу й поділяли їх тільки на слухняних і неслухняних, здатних і нездатних піддаватися дресируванню.
Іноді все навколишнє починало здаватися Йоганнові фантастичного маячнею, схожою на сновидіння божевільного. Ось він грає в скат із своїми ровесниками за столом, застеленим чистою скатертиною, п'є ниво. Вони розповідають йому про своє дитинство, про батьків, мріють, щоб швидше закінчилася війни й можна було вернутися додому. Вони жартують, грають на акордеоні, співають. А потім хтось із них встає і, з жалом сказавши, що йому час на чергування, надіває пілотку, вішає на шию автомат, бере палицю або иагай і йде в табір, щоб бити, мучити, вбивати.
І він, Олександр Бєлов, махає на прощання рукою цьому вбивці, привітно всміхається, записує номер польової пошти, щоб потім по-дружньому листуватися, і вголос жалкує, що такий чудовий хлопець залишає компанію.
Кожного разу, коли Йоганн бачив тут змучену радянську людину, незрима рана відкривалася в його душі. Таких ран ставало щораз більше, і він мусив виробити звичку терпіти цей незцілимий, постійний хронічний біль і, не надіючись на те, що він минеться, навчитися жити з цим болем і робити свою справу так, щоб біль не заважав йому, ховати свої почуття, знаючи, що ще не скоро прийде час, коли він зможе знову стати тим, ким він є насправді. І яке ж це буде щастя!..
30
Звечора у рейхсканцлера Адольфа Гітлера дуже болів живіт. Та ранком шлунок працював нормально. Виходить, болі були викликані не розладом кишечника, а мали суто нервове походження. І зараз рейхсканцлер у приємній знемозі напівлежав у кріслі і з насолодою згадував, як учора тут-таки, в імперській канцелярії, в його гігантському урочистому кабінеті, на нараді з приводу обстановки на Східному фронті, що несподівано для всіх складалася не зовсім приємно, він раптом поскаржився на біль у шлунку. І всі ці уславлені німецькі полководці, цвіт вермахту, немов забувши, чого вони прийшли сюди, почали заклопотано обговорювати найменші симптоми недуги свого фюрера й дали йому безліч корисних медичних порад, перевірених на власному досвіді. І він уважно, терпляче й прихильно їх усіх вислухував. А коли Кеййтель і Йодль з витонченою ввічливістю, але тремтячими від люті голосами сперечалися між собою, чи слід фюрерові вдаватися до штучних заходів очищення шлунка, чи не слід, він дав їм виговоритися, милостиво не втручаючись у їхню запальну й пристрасну полеміку.
І те, що маршали і фельдмаршали, представники найстаріших, найславетніших військових родів Німеччини, так захоплено обговорюють цей інтимний момент самопочуття фюрера, хизуючись перед ним своєю обізнаністю з різними способами зцілення, навело Гітлера на таку іронічну думку. Мабуть, якби він раптом дозволив собі в присутності цих; полководців вголос зіпсувати повітря — а про таку вередливо-зневажливу помсту буржуазній публіці казав один геніальний француз, прізвище якого фюрер забув, — то ніхто з них не побачив би тут чогось поганого.
І він був просто в захваті від цієї свідомості своєї влади над ними. Над усіма цими тевтонськими рицарями, які чванилися своєю родовитістю, своєю фамільною чесно, своїми військовими заслугами перед
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щит і меч», після закриття браузера.