Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

не так, як сподівався обережний пан Гопкінс. Очі дівчини вирячилися з подиву, брови поволі насупилися.

— Ваша правда, — сухо відповіла вона. — Це не має значення.

Упоравшись за два ковтки з булочкою, вона відсьорбнула коктейлю.

Пан Гопкінс тим часом далі вимішував свою каву:

— То ви так нічого й не взяли? Вам не пощастило...

Він не закінчив.

Сідаючи за столик. Кіті міркувала, чи варто розповідати бібліотекареві про посох. Зрештою, їй цей посох нічим не допоможе, а добродійник, якому він потрібен для колекції, може дати за нього кругленьку суму—цих грошей вистачить на сякий-такий прожиток. Кіті вважала, що за таких обставин пан Гопкінс навряд чи заговорить про це сам і, звичайно ж, навряд чи отак відверто питатиме про здобич. Вона пригадала Єнн, яка шкодувала за покинутою торбиною зі скарбами в темному нефі, коли смерть наступала їй на п’яти, іуби в Кіті стяглися вузенькою ниточкою.

— Ми забрали з могили все, — відповіла вона. —Але винести надвір нам не вдалося нічого. Можливо, Нік щось і виніс — я не знаю.

Бліді очі пана Гопкінса уважно вивчали її:

— А ви самі... не взяли нічого?

— Я загубила свою торбину.

— Умгу. Зрозуміло.

— У мене там серед інших речей був плащ. Ви вже попросіть вибачення у свого добродійника. То був один зі скарбів, які він хотів одержати?

Бібліотекар ухильно махнув рукою:

— Не пам'ятаю. А що сталося з Ґледстоновим посохом — ви, як я розумію, не знаєте? Мені здається, що посох йому справді був потрібен.

— Посох ніби залишився в могилі.

— Можливо... Тільки я не чув, щоб його виявили в абатстві. І поміж речами, з якими кістяк гасав Лондоном, його теж не було.

— Тоді його, напевно, взяв Нік... Не знаю. Яка різниця? Він не дуже цінний — ви самі про це казали.

Кіті говорила байдуже, та водночас не зводила очей з обличчя бібліотекаря. Він хитнув головою:

— Ні, не дуже. Мій добродійник буде трохи засмучений, та й годі. Він справді мріяв одержати його і ладен був добре заплатити за це.

— Ми всі засмучені, — відказала Кіті. — А багато хто ще й мертвий. Гадаю, він це переживе.

— Так...

Пан Гопкінс затарабанив пальцями по столу, немовби замислившись.

— Ну, — нарешті весело промовив він, — а ви, Кіті? Що ви тепер робитимете? Де житимете?

— Не знаю. Щось придумаю.

— Вам потрібна допомога? Прихисток?

— Ні, дякую. Краще нам триматись осторонь. Чарівники вже розшукали мою родину. Я не хочу піддавати небезпеці ні вас, ні вашого добродійника.

До того ж Кіті взагалі не хотілося більше водитися з паном Гопкінсом. Його явна байдужість до загибелі її товаришів насторожила дівчину, й тепер їй кортіло опинитись якнайдалі від нього.

— Насправді, — вона відсунула стілець, — мені краще піти просто зараз.

— Ваша обачність робить вам честь. Природно, що я бажаю вам щастя. Одначе перш, ніж ви підете... — пан Гопкінс почухав ніс, ніби не знаючи, як висловити таку складну думку. — Гадаю, вам варто почути те, що я дізнався з одного свого джерела. Це безпосередньо стосується вас.

Кіті, що вже зібралася йти, зупинилась:

— Мене?

— Боюся, що так. Я почув про це десь із годину тому. Це великий секрет — про нього навіть в уряді мало хто знає. Один з чарівників, що переслідують вас—на ім’я Джон Мендрейк, — вивчив ваше минуле. Він дізнався, що кілька років тому таку собі Кетлін Джонс викликали до суду у справі про напад.

— Ну то й що? — Кіті зберігала байдуже обличчя, та серце в неї шалено тьохнуло. — Це ж було так давно...

— Так, справді. Переглядаючи матеріали справи, він виявив, що ви скоїли безпричинний напад на одного зі старших чарівників, за що були засуджені до штрафу. Він розглядає це як одну з перших атак Спротиву.

— Що за дурниці! — спалахнула гнівом Кіті. —То був чистісінький випадок! Ми й гадки не мали...

— Ба більше, — провадив пан Гопкінс, — йому відомо, що цей напад ви скоїли не самі.

Кіті завмерла:

— Що?! Невже він думає...

— Пан Мендрейк вважає — чи справедливо, чи несправедливо, великого значення не має, — що ваш приятель... як його звуть, до речі? Якуб...

— Гірнек. Якуб Гірнек.

— Отож. Він вважає, що молодий Гірнек теж пов'язаний із Спротивом.

— Це нісенітниця!..

— Цього ранку він вирядив свого демона, щоб той доправив вашого приятеля на допит... Лишенько, я й не думав, що це вас так засмутить!

Кіті знадобилося кілька секунд на те, щоб опанувати себе. Коли нарешті вона заговорила, голос її зривався:

— Я не бачилася з Якубом уже кілька років! Він нічого не знає...

— Пан Мендрейк неодмінно з’ясує це. Рано чи пізно.

Кіті йшла обертом голова. Вона спробувала зосередитись:

— Куди його забрали? До... до Тауера?

— Сподіваюсь, моя люба, ви не збираєтесь застосувати нічого нерозважливого, — пробурмотів пан Гопкінс. — Пана Мендрейка вважають за одного з наймогутніших молодих чарівників. Талановитий юнак, один з улюбленців самого прем’єр-міністра. Було б необачно...

Кіті ледве стримувалась, щоб не зарепетувати на весь голос. Поки вони тут сидять, Якуба, можливо, піддають тортурам: демони, ще гірші за отой кістяк, зусібіч тягнуть до нього свої пазурі... А він ні в чому не винен—він узагалі не має до неї стосунку! Яка ж вона була дурепа! Через її необачність потрапила в халепу людина, за яку вона раніше віддала б життя.

— Я на вашому місці забув би про молодого Гірнека, — вів далі пан Гопкінс. — Ви нічого не зможете вдіяти.

— Будь ласка! — благала Кіті. — Скажіть мені: він у лондонському Тауері?

— Правду кажучи, ні. За звичайних обставин його відправили б туди. Але мені здається, що Мендрейк хоче потихеньку зробити щось своє, обійти суперників в уряді... Він таємно викрав вашого приятеля й доправив його в безпечне місце. Навряд чи те місце суворо охороняють. Але там демони...

— Я зустрічалася з Мендрейком! — люто обірвала його Кіті. Вона подалася вперед, штовхнувши склянку з коктейлем: склянка нахилилась, і напій виплеснувся на скатертину. — Зустрічалася з ним, подолала його й пішла собі. Якщо цей хлопчисько завдасть шкоди Якубові... якщо він завдасть йому хоч найменшої шкоди, то повірте мені, пане Гопкінсе: я вб’ю його власними руками!