Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
* * *
Втім, незважаючи на той випадок, Леонід Самсонович все одно продовжував сумніватися у розумових здібностях племінничка. Нехай цей хитрун зачарував Рафку блискавично розв’язаною хитромудрою задачкою – тут нема нічого дивного. Адже їхні смаки уподібнилися ще раніше, коли видатний геолог-нафтовик завозив до Києва чергову бардівську пісню, почуту чи то в черговій розвідувальній експедиції, чи то на черговому збіговиську «переростків-романтиків з гітарами». А Спартак вивчав все нові й нові «трень-брень-пісеньки» просто з ходу, а вивчивши раз – вже не забував ніколи й міг цитувати за бажанням публіки…
Ні-ні, Леонід Самсонович – він тертий калач і стріляний горобець, його на м’якині не проведеш! Він свято вірив в ущербність племінничка, якого сестричка Гатя необдумано прижила від свого ґоя – сина простої селянки й невідомого батька. А те, що про цього загадкового чоловіка розповідали якісь там щемливі легенди, – це Леоніда Самсоновича ні в чому не переконувало. Мало чого можна понавигадувати у такому випадку! Ось зараз, наприклад, особливо модно втирати подібним безбатченкам, що невідомий чоловік, який один раз переспав з його мамашкою-одиначкою, – це видатний космонавт, мало не Юрій Гагарін! Або героїчний моряк, або льотчик… Хоча, як сказано у кінострічці «Джентльмени удачі» про персонажа актора Віцина, насправді це – «льотчик-нальотчик».
Така сама підозріла історія, з точки зору Леоніда Самсоновича, сталася і з «безвісним» дідом його племінничка. Оскільки приживати дітей від першого-ліпшого «Івана Безрідного» – це, як мінімум, безвідповідально, то і ставлення до всіх представників такої сімейки буде відповідним. Тим паче що, наслідуючи приклад його непутящої сестрички, обидві дочки Леоніда Самсоновича – і старша Інга, й молодша Евеліна – повискакували заміж за росіян. А це вже, знаєте, перебор! Бо коли Гатя побралася зі своїм Андрієм – це ще була їхня особиста справа, однак відколи ця «зараза» розповзлася на його нащадків – зовсім, зовсім інша!..
То як же він мав дивитися на нахабного племінничка, цікаво дізнатися?! Тим паче в нинішніх непростих і далеко неоднозначних обставинах…
– Ну що, Спарику, добре попоїв? – між тим запитала Лія й додала суто з ввічливості, притаманної всім вихованим людям: – Хочеш добавки?
– Та ні, тьотю Ліє, дякую, не треба…
– Він більш не хоче, з нього годі.
Спартак і Леонід Самсонович вимовили це одночасно. Виглядала ця ситуація не надто зручно, отож вони миттєво перезирнулися. Прочитавши у погляді небожа щось середнє між здивуванням та образою, дядя вирішив кинутися з місця в кар’єр:
– Він більше не їстиме, бо у нас буде ділова розмова. Отож годі з нього.
– А-а-а… що за розмова? – обережно поцікавився Спартак.
«Ну що ж, мамуньчин синочку, сам напросився, отож тепер начувайся. Я тебе зараз спитаю… отож спитаю!..»
Однак Леонід Самсонович не став ні про що запитувати племінника, натомість мовив просто, буденним тоном:
– А знаєш, ми їдемо невдовзі.
– Ні, не знаю.
Схиливши голову на праве плече, Спартак пограв бровами й додав:
– Мені ніхто нічого не говорив: ані ви, ані мама. Ви мамі моїй сказали?
– Ще не говорив, тобі першому.
– Ну-у-у… а тоді звідки ж мені знати…
– А ти не хотів би дізнатися, куди ми їдемо?
– Куди?.. – Спартак знизав плечима. – Мабуть, знову в Ерденет[102] на той ваш гірничий комбінат, куди ж іще.
– ГЗК в Ерденеті збудований, для мене це пройдений етап. Ще які припущення ти можеш висунути?
– Льоню, та скажи вже… – Лія послала чоловікові виразний погляд.
– Я хочу, щоб мій племінничок проявив притаманну йому кмітливість.
Тепер уже він не зміг приховати зневаги, проте Спартак не відреагував на зміну тону бесіди й мовив спокійно:
– Звиняйте мене, будь ласка, але я не ворожка, щоб отак вгадувати місце вашого чергового відрядження.
– Ну гаразд, тоді… Отже, ми їдемо в Ізраїль.
– Он як?! – на обличчі племінника з’явилося здивування. – Щось не чув ні про які металургійні комбінати, які б споруджували радянські…
– Ми їдемо в Ізраїль не працювати, а жити.
– Жити?! А-а-а-а…
– На ПМЖ ми їдемо, на ПМЖ, так.
Понад усе Леоніда Самсоновича цікавило, чи є реакція Спартака справжньою, або він тільки прикидається здивованим? Схоже, що не прикидається… Ну що ж, тоді пішли далі!..
– Чи хотів би ти дізнатися, чим викликане це наше рішення?
Племінничок кивнув. Тоді дядя приніс із сусідньої кімнати і передав йому написаний від руки папірець, на якому вгорі містилося старанно виведене великими літерами слово «ЗАЯВА»:
– Тоді оце почитай, а потім скажеш свою думку.
– А може, ви б самі розповіли?..
– Зроби таку ласку, якщо тебе рідний дядя просить!
– Н-ну-у-у, якщо просите…
І Спартак заглибився в читання. Доки воно тривало, Леонід Самсонович уважно вдивлявся племіннику в обличчя, проте не побачивши жодних змін його виразу, нарешті не витримав і спитав з неприхованою гіркотою:
– Невже ця історія тобі байдужа?!
– Ні, чому ж… Ганебна історія, ясна річ…
– Як-як?! ГАНЕБНА?
– Так, авжеж.
– І ти називаєш просто «ганебною історією» мерзенний випадок, коли мене назвали «жидом пархатим»?! – заволав Леонід Самсонович, розлючено стискаючи кулаки над головою. – І хто назвав, лише подумати! Сусідка по сходовому майданчику, з якою ми стільки років прожили в одному будинку, можна сказати, двері навпроти дверей!.. І кого вона так назвала?! Мене, заслуженого будівельника, орденоносця!.. Очільника тресту, який керував зведенням не одного індустріального гіганта!.. Одного з директорів будівництва згаданого тобою ГЗК «Ерденет»!.. Та як вона тільки посміла?!
– Дядю Льоньо, та заспокойтесь же…
– Що-о-о? Заспокоїтися? Ти пропонуєш мені заспокоїтися, коли мою заяву в міліцію навіть приймати відмовилися – не те що розглядати?! Та це ж нечувано! Це не просто ганебна історія, це ж!.. Це ж катастрофа справжня – от що це таке!
– Яка катастрофа?.. – зовсім обережно спробував уточнити Спартак, чим викликав новий шквал емоцій:
– Це катастрофа всього! Усі цінності нашого суспільства анульовано якоюсь старою шкапою, яка…
– Послухайте, дядю Льоню, а ви не пробували сказати це їй?
– Кому?! – трохи сторопів Леонід Самсонович.
– Ну-у-у, їй… Сусідці вашій. Вона вас «жидом пархатим» обізвала, ви її – «старою шкапою». Або «старою перечницею», наприклад.
– Отже, ти пропонуєш мені спуститися на її рівень – на рівень базарної торгівки, яка свариться із сусідкою по прилавку?!
– То вона на базарі торгує?
– Ні, працювала на автобусній станції, здається… А тепер уже на пенсії. Але не це важливо. Оскільки всі цінності нашого суспільства, можна сказати, успішно викинуті на помийницю, оскільки повсюдно спалахує різанина на етнічному ґрунті, починаючи з Нагірного Карабаху…
– Ну-у-у, так уже й повсюдно! – враховуючи дядьків кепський настрій, Спартак
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.
