Роберт Конквест - Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

дорозі в надії, що хтось, можливе, щось зробить, аби допомогти їй. Моя супутниця намагалася заспокоїти мене. Тисячі й тисячі таких дітей, сказала вона мені, зазнали в Україні такої самої долі того року».

Інша оповідь: «У Харкові я побачив хлопчика, виснаженого, як скелет, що лежав на середині вулиці. Другий хлопчик сидів коло бочки сміття, вибираючи звідти яєшну шкаралупу. Коли голод почав посилюватися, селяни відвозили своїх дітей до міст і залишали там у надії, що хтось пожаліє їх». Діти часто помирали на перший чи на другий день. Одного такого бачили в Харкові як він умирав у канаві; його «шкіра була вкрита нездоровим білуватим пушком, як цвіль».

Були й інші небезпеки. У Полтаві, приміром, злочинці навіть влаштували справжню різницю для дітей, на яку врешті надибало ДПУ (і це не було унікальним випадком, оповідали принаймні про два подібних).

Іноді діти виживали, оскільки потрапляли у більш-менш організовані групи. Так, на Харківському тракторному заводі всі недобудовані споруди зайняли безпритульні діти. Вони ловили котів та птахів, шукали у смітті рибні голови або картопляне лушпиння, жебрачили.

Про дитячі злочинні зграї на залізничних станціях звичайно зазначають, що вони складалися з 12—14-річних і навіть з 5—6-річних. Вони займалися головним чином дрібними крадіжками. Ще наприкінці 1920-х років у приймальному пункті для безпритульних дітей у Ленінграді новоприбулі заповнювали своєрідну усну анкету. На питання «Хто, на твою думку, є хуліганом?» 75 12—15-річних хлопчиків відповіли, зокрема, таке: «Це безпритульний хлопець, який від голоду змушений стати хуліганом»; «Хуліган — це злодій, що втік із дитячого будинку»; «Хулігани з'являються, коли батьки вмирають і вони залишаються зовсім самі…» Фактично це був єдиний спосіб життя, доступний багатьом.

В інших дітей доля склалася інакше — тих, кому пощастило знайти далеких родичів або якусь роботу. Але багато врешті асимілювалися серед кримінального елементу — так званих «урків», які існували як середовище з окремою культурою, зі своїми законами та класним жаргоном із давніх-давен. На початок 1940-х років «урки» приблизно налічували від півмільйона до мільйона осіб. Про молодшу їхню частину, що складали хлопці-підлітки, як правило, повідомляють, що це були найжахливіші злодії, які не мали ніяких докорів совісті і вдавалися до вбивства за будь-яким найнезначнішим мотивом. Але у 1920-30-х роках більшість дітей ще трималася своїми окремими групами, що становило неабияку проблему для влади.

Велика хвиля сиріт-безпритульників линула по всій країні услід за голодом 1921–1922 рр. Повідомляли про «біглі зграї, що налічували кілька десятків і більше, на чолі з 10—12-річною дитиною, інколи серед них траплялося й немовля на руках». Все це визнавали урядові органи й навіть змальовували радянські письменники. Наприклад, у творі В. Шишкова «Дети тьмы» описується група дітей, які жили під великим покинутим човном на березі річки за рахунок грабунків і навіть убивств.

«Большая Советская Энциклопедия» третього видання стверджує, що кількість дітей, які потребували безпосередньої допомоги від держави, становила 4–6 млн у 1921 р. і 2,5–4 млн в 1923 р. У 1921–1922 рр. 5 млн дістали допомогу лише в районі Волги, а в 1923 р. — більше мільйона. У 1921 р. в дитячих будинках налічувалося 940 тис. осіб, у 1924 — 280 тис., у 1926 р. — 250 тис., у 1927–1928 рр. — 159 тис. Пізніше будь-яка статистика або навіть інформація взагалі зникає, за винятком голослівної заяви, що проблему в цілому зліквідовано в середині 1930-х років.

Отже, панував погляд, що безпритульні діти були типовим явищем переважно 1920-х років; проте на цю тему існує чимало офіційних повідомлень і від часів голоду.

Одним із способів було, як водиться, скидати вину на «куркулів», котрі, мовляв, «використовували деякі труднощі в постачанні харчів у певних районах країни з метою підвищення рівня безпритульності серед дітей у містах… Місцеві керівники народної освіти не завжди або не скрізь розуміли, що це були куркульські хитрощі Але замість того, щоб викривати їх… окружні виконкоми та особливо сільради часто самі видавали папери дитині та посилали її до міських установ, відповідальних за захист дитинства. Місто приймало цих дітей. Як наслідок, наявні дитячі заклади були переповнені; створювали нові, але вуличні сироти не лише не зникали — навпаки, продовжували з'являтися нові… Безпритульність зростала, особливо на Північному Кавказі».

У 1935 р. було оголошено, що передання «безпосередньої та негайної відповідальності за опіку над дітьми сільрадам і колгоспам… врешті створює умови, коли можна буде покласти край появі безпритульних і незабезпечених дітей. Цей захід дасть можливість зупинити потік таких дітей із сіл у міста з метою прийняття до дитячих будинків». У той час за офіційною статистикою 75 % безпритульних приходили саме з села.

Через 30 з лишком років журнал «Вопросы истории КПСС» стверджував, що завдяки успіхам індустріалізації та колективізації проблему безпритульних дітей свого часу було повністю розв'язано: «Це одне з найчудовіших свідчень того, що лише соціалістичний лад може врятувати молоде покоління від голоду, злиднів і безпритульності — неминучих явищ буржуазного суспільства».

Мабуть, слід навести ще один зразок радянського способу трактування цих подій. У 1935 р. заступник наркома освіти М. Епштейн «порівняв опіку нашої партії та її провідників над дітьми з жахливими умовами життя дітей у капіталістичних країнах. Зменшення кількості шкіл, величезний зріст безпритульності — такі характерні риси капіталізму. У США, наприклад, понад 200 тис. безпритульних дітей і підлітків. Суди, виправні будинки та притулки для неповнолітніх калічать дітей; усю систему заходів буржуазних держав скеровано в напрямі “усунення з очей” безпритульних дітей шляхом їхнього фізичного усунення».

Професор Роберт Такер запропонував досить оригінальну ідею, за якою те, в чому радянська преса звинувачувала всіляких ворогів, було точнісінько тим, що радянський уряд робив сам. Доречно було б згадати, що на Північному Кавказі, де проблема безпритульних дітей стояла особливо гостро, її було «зліквідовано» протягом якихось двох місяців (про те, якими заходами, офіційна преса, однак, не зазначала). А ці заходи часто не мали нічого спільного з гуманістичними міркуваннями.

Існували «дитячі трудові колонії», тобто табори-в'язниці, до перебування в яких дитину можна було присудити. Так, заарештувавши та депортувавши одного з «куркулів», активісти прийшли до нього в дім перевірити наявність зерна і заарештувати його дружину, її маленький син, із перев'язаною хворою рукою, міцно тримався за матір. Активіст ударив його по руці, і малий знепритомнів. Серед замішання мати втекла до лісу. Замість неї заарештували хлопчика і через два тижні судили, інкримінуючи йому напад на бригадира з ножем. Хоч один із активістів і розповів суду про те, як було насправді, хлопцеві все одно дали п'ять років у дитячій колонії.

Із дітей,