Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

тебе люблю, — каже вона, — як велить Бог і його закони, як сказано у святих заповідях і церковних правилах. От чому тільки й буду тобі за цнотливу супутницю». — «Не потрібна мені твоя цнота, — відповідаю я, — мені потрібна ти, моя дружина». Вона похитала головою й промовила: «Я знаю, ти добрий. Ти досі був за кухаря, щоб тільки звільнити мене від куховарства. Ти прасував простирадла, сорочки, комірці, щоб я не брала в руки важкої праски. Ти прав нашу білизну, замітав і в кімнатах і на подвір’ї, щоб звільнити мене від цього клопоту. Тепер замість тебе все це робитиму я, але більше нічого не вимагай від мене, чоловіче». — «Мені то дарма, — відповів я, — я буду, як і перше, твоєю покоївкою, куховаркою, пралею, прасувальницею, вірним твоїм рабом, усім разом, але ти, моє серденько, не роз’єднуй того, що було цілим: наших сердець і нашого тіла, не розривай цих солодких зв’язків кохання, що нас так ніжно єднали». — «Так треба», — відповіла вона. «Ах, — вигукнув я, — то це ти в Брюгге надумала таку жорстокість?» Вона відповіла: «Я присягалася перед Господом і святими угодниками». — «Хто ж примусив тебе дати присягу не виконувати шлюбних обов’язків?» — вигукнув я. «Той, — сказала вона, — на кому благодать Господня, наклав на мене покуту». І відтоді вона перестала бути моєю, так наче стала вірною дружиною когось іншого. Я благав її, мучив, погрожував, плакав, переконував — усе надаремно. Якось увечері я вернувся з Бланкенберга, де мав отримати оренду за одну з моїх ферм, і бачу — в домі нікого. Ясна річ, їй, мабуть, набридли мої прохання, чи, може, остогидла моя зажура, мій сум, от вона і втекла. Де ж вона тепер?

І Ламме сів на березі річки, понурив голову і задивився в воду.

— Ах, — зітхнув він, — моя кохана! Яка ж ти була пухкенька, ніжна, люба! Чи знайду я коли таку ясочку, як ти? Такої смакоти я ніколи більше не скуштую! Де твої поцілунки запахущі, як той кмин? Де твої чарівні уста, з яких я пив насолоду, як бджола мед із рожі? Де твої білі рученьки, що обіймали мене й милували? Де б’ється твоє серденько, де твої повні груди і ніжний трепет гарячого твого тіла, що аж мліло від кохання? Е, що тут згадувати старі хвилі, холодна річко, коли ти вже весело котиш нові хвилі під сонцем!

34

Дійшовши до Петегемського лісу, Ламме сказав Уленшпігелеві:

— Я скоро зварюся. Ходімо в холодок.

— Ходімо, — згодився Уленшпігель.

Вони сіли в холодочку на траві під деревом; і раптом повз них пробігло стадо оленів.

— Дивись добре, Ламме! — сказав Уленшпігель, набиваючи свою німецьку аркебузу. — Ось великі старі олені, вони гордо несуть свої могутні дев’ятикінцеві роги. Поруч із ними дріботять молоді, стрункі дволітки, наче їхні охоронці, що готові щомиті захистити їх своїми гострими ріжками. Вони йдуть на спочинок. А тепер я зведу курок, і ти також. Вогонь! Старого оленя поранено. Молодого влучило в стегно. Він утікає. Ану за ним, поки не впаде. Швидше! Біжи, стрибай, лети!

— Отакий-то мій божевільний друг, — мовив Ламме. — Гнатися за оленями! І що вигадав! Летіти без крил — даремна праця! Не здоженеш! Ах! Ну й дружок! Гадаєш, що я такий моторний, як ти? Я весь спітнів, сину мій. Спітнів так, що зараз упаду. Якщо лісничий тебе впіймає, ти будеш повішений! Це ж королівська дичина. Хай біжать, сину мій, все одно їх не впіймаєш.

— За мною! — закричав Уленшпігель. — Чуєш, як шурхотять його роги в листі? Наче вихор шумить. Бачиш, скільки зламаного віття, скільки обірваного листя на землі? Не одна куля влучила йому в стегно. Матимем що їсти!

— Та він ще не засмажений, — зауважив Ламме. — Хай біжать собі нещасні тварини. Ах, яка спека! Я не витримаю, впаду і не встану.

Раптом з усіх боків їх обскочили обірвані й озброєні люди. Загавкали собаки і пустились за оленями. Четверо похмурих чоловіків оточили Уленшпігеля й Ламме, повели їх у ліс, у саму гущину, і вивели на галявину, де вони побачили цілий табір: жінок, дітей і силу-силенну чоловіків, озброєних чим попало, — шпагами, арбалетами, аркебузами, списами, рогатинами, рейтарськими пістолетами.

Побачивши їх, Уленшпігель запитав:

— Хто ви такі? Розбійники чи лісові брати[205]? Здається мені, що ви тут ховаєтесь цілою громадою від переслідувань.

— Ми — лісові брати, — відповів один старий дід, що сидів біля вогню і смажив на сковорідці якусь птицю. — А хто ти?

— Я родом з прекрасної Фландрії, — відповів Уленшпігель, — я і селянин, і дворянин, і маляр, і скульптор — все разом. Мандрую по всьому світі, славлю добро і красу, а глупоту лаю, скільки кебети маю.

— Коли ти побачив так багато країн, то зумієш вимовити Schild ende Vriendt — щит і друг так, як вимовляють у Генті. А як не вимовиш, то ти поганий фламандець і будеш убитий.

Уленшпігель вимовив:

— Schild ende Vriendt.

— А ти, череваню, — запитав старий, звертаючись до Ламме, — що ти робиш на білому світі?

— Проїдаю і пропиваю свої статки-маєтки, шукаю свою жінку і всюди ходжу за моїм другом Уленшпігелем.

— Коли ти стільки мандрував, — сказав старий, — то чи не знаєш, як прозивають у Лімбурзі жителів Веерта?

— Цього я не знаю, — відповів Ламме, — а ось чи не скажете ви мені, як зовуть того негідника й паскуду, що викрав мою дружину? Скажіть мені його ім’я, і я вб’ю його на місці!

Старий відповів:

— На цьому світі є дві речі, що ніколи не повертаються назад: це витрачені гроші та жінка, що втекла від нелюба. — І він звернувся до Уленшпігеля: — А ти знаєш, як прозивають у Лімбурзі жителів Веерта?

— Raeksteker'ами — заклиначами скатів, — відповів Уленшпігель, — бо коли одного разу живий скат упав з воза в одного рибалки, то старі жінки, побачивши, як він стрибає, подумали, що в нього вселився нечистий, і сказали: «Ходімо до священика, хай він вижене диявола». Священик вигнав диявола, а ската забрав із собою, гарненько його засмажив і з’їв на честь веертян. Пошли, Боже, таку саму долю й кривавому королю!

Тим часом у лісі валували собаки, бігли озброєні люди і гукали та кричали, щоб налякати звіра.

— Це вони за тими двома оленями, яких я поранив, — зауважив Уленшпігель.

— Ми їх з’їмо, — сказав старий. — А як у Лімбурзі прозивають жителів Ендговена?

— Pinnemaker'ами — засувкарями. Одного разу, коли вороги підійшли до їхнього міста, вони засунули браму морквою. Та набігли гуси, жадібно зжерли моркву, і ворог вдерся до міста.