Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

В своєму лахмітті я уникнув пошесті «чайових» і зустрічався з людьми на основі рівності. Та що там казати, я так увійшов у роль, що якнайгречніше сказав «дякую, сер» одному джентльменові, який кинув мені пенні в простягнену долоню за те, що я потримав йому коня.

Новий одяг викликав і інші зміни в моєму становищі. Переходячи людні вулиці, я переконався, що мушу бути проворнішим, щоб не потрапити під колеса, і мене прикро вразило, шо моє життя подешевшало прямо пропорційно до одягу. Коли раніш я питав у полісмена дорогу, то мене звичайно перепитували: «Омнібусом чи кебом, сер?» Тепер же я чув: «Пішки, чи як?» А на залізничному вокзалі мені тицяли квиток третього класу, як щось само собою зрозуміле.

Але за все це я мав відшкодування. Вперше я зіткнувся з англійськими низами віч-на-віч і побачив їх такими, які вони є. Коли якийсь волоцюга чи робітник вступали зі мною в розмову десь на розі вулиці чи в пивниці, то розмовляли вони, як рівний з рівним, як людям і належить розмовляти від природи, і гадки не маючи чимось поживитися за те, що вони говорили чи як говорили.

І коли я, нарешті, дістався до Іст-Енду, то з радістю помітив, що страх перед юрбою вже не переслідує мене. Я став її частиною. Безкрає смердюче море піднеслося хвилею і поглинуло мене, чи, скорше, я плавно ковзнув у нього, і в цьому не було нічого страшного — хіба за винятком кочегарської сорочки.

Джек Лондон в Іст-Енді. Фото 1902 року.

Розділ II

ДЖОННІ ЧЕСНЮК

Я не буду вказувати вам адреси Джонні Чеснюка. Досить з того, що живе він на найпристойнішій вулиці Іст-Енду — на вулиці, яку мали б за глухомань в Америці, але яка є правдивою оазою в пустелі Східного Лондона. Зусібіч її тісно обступили убозтво і квартали, де кишма брудних і рано розбещених дітлахів; та на власних тротуарах цієї вулиці не густо дітей, яким більше нема де гратися, та й узагалі людей тут ходить зовсім мало.

Кожен дім на цій вулиці, як і на інших, до речі, — стоїть пліч-о-пліч зі своїми сусідами. До кожного дому с тільки один вхід, з вулиці, і кожен дім десь так із вісімнадцять футів завдовжки; ззаду манюсінький дворик, обнесений муром, де в суху погоду можна милуватися олив'яним небом. Але слід мати на увазі, що це йдеться про розкоші Іст-Енду! Дехто з мешканців цієї вулиці навіть аж так заможний, що може тримати «невільницю». Джонні Чеснюк теж тримає, як це мені добре відомо, бо з нею першою я й познайомився в цій частині світу.

Я прийшов до дому Джонні Чеснюка, і двері мені відчинила «невільниця». Зауважте, що її становище в світі заслуговувало жалю і зневаги, однак вона сама подивилась на мене з жалем і зневагою. Вона недвозначно висловила бажання, щоб наша бесіда була короткою. Сьогодні неділя, і Джонні Чеснюка нема вдома, от і все. Але я не поспішав іти, намагаючись довести, що то ще не все, аж нарешті привернув увагу місіс Джонні Чеснюк. Та, перш ніж звернутись до мене, налаяла дівчину, що вона не зачинила дверей.

І вже потім: «Ні, містера Джонні Чеснюка нема вдома, і до того ж у неділю він нікого не приймає». — «Дуже шкода», — сказав я. Чи шукаю я роботи? Ні, зовсім навпаки; власне, я прийшов до Джонні Чеснюка в справі, що може бути вигідною для нього.

Одразу все змінилось. Джентльмен, що про нього я питаю, саме в церкві, але повернеться за годину, і тоді його безперечно можна буде бачити.

Чи не ласка моя завітати до господи? — Ні, цих запросин я не почув, хоча й набивався, заявивши, що піду почекаю в пивниці на розі. І туди-таки я й пішов, але що був саме час церковної відправи, то пивниця була зачинена. Сіялась дрібна мжичка, і я, не маючи кращого вибору, сів на приступках під сусіднім домом і став чекати.

Аж тут переді мною об'явилась «невільниця», зовсім розпатлана і збентежена, і сказала, що місіс просить мене зачекати на кухні.

— Сюди так часто ходять питати роботи, — вибачливо пояснила місіс Джонні Чеснюк. — Тож, я сподіваюсь, ви не прогніваєтесь на мене, що я з вами так розмовляла.

— Анітрохи, анітрохи, — відповів я чим люб'язніш, аби показати, що джентльменство не залежить від лахів. — Я цілком розумію, запевняю вас. Певно, ті шукачі роботи надокучають вам мало не до смерті?

— Ох і надокучають, — відповіла вона, кинувши виразний промовистий погляд, після чого провела мене не до кухні, а до їдальні — цієї честі мене сподобили, ясна річ, за добропристойні манери.

Їдальня містилася поряд з кухнею, яких футів чотири під землею, і була така темна (а діялось це опівдні), що я мусив трохи зачекати, поки очі призвичаяться до мороку. Крізь вікно, верх якого був на рівні з тротуаром, сочилося брудне світло, але й при цьому світлі, як виявилося, я зміг читати газетний шрифт.

І тут, заким я чекаю на Джонні Чеснюка, дозвольте мені пояснити мету свого візиту. Я мав намір на той час, що житиму, їстиму й спатиму серед іст-ендського люду, завести собі десь під боком пристановище, куди я міг би вряди-годи втікати, аби геть не забути, що добрий одяг і чистота ще не перевелися на землі. В такому притулку я міг би також одержувати пошту, працювати над своїми нотатками, а часом, змінивши одяг, вихоплюватися назад до цивілізованого світу.

Але при цьому виникала певна дилема. В помешканні, що правитиме за надійне місце для моїх речей, господиня буде схильна поставитись підозріло до джентльмена, що веде подвійне життя; тоді як у господині, що їй байдуже до подвійного життя її мешканця, не можна бути певним у цілості своїх пожитків. Щоб обійти цю дилему, я й удався до Джонні Чеснюка. Детектив, що мав за плечима тридцять з гаком років безперервної служби в Іст-Енді, всякому знаний під цим своїм прізвиськом Чеснюка, яким наділив його один засудженець, він був саме тим, хто міг підшукати для мене порядну господиню і заспокоїти її щодо моєї химерної поведінки.

Дві його доньки обігнали батька по дорозі з церкви додому. Ці дівчатка в святковому вбранні виглядали дуже мило; але це була та оманливо квола й тендітна миловидість, притаманна дівчатам-кокні[25], яка насправді нетривка і