Фріда МакФадден - Служниця, Фріда МакФадден

збирається мені давати.

— Боюся, що ні. Я зараз іду спати, але, можливо, уранці ще

поговоримо.

— Міллі, ну ж бо, поводься ти розумно! — Голос його зривається. —

Принаймні дай мені води! Можна мені води?

— Боюся, що ні, — кажу я. — Можливо, наступного разу тобі варто

залишати дівчині, яку замикаєш у кімнаті, більше води, щоб і самому

дещиця дісталася.

Із цими словами я йду геть коридором, а за спиною в мене лунає його

волання. Спустившись у спальню, я беру смартфон і вводжу в

пошуковик запит: «Скільки людина може прожити без води?»

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ШОСТИЙ. НIНА

Вітаючись у таборі із Сесілією, я розумію, що донька зараз

щасливіша, ніж мені взагалі траплялося бачити її останнім часом. Вона

в товаристві нових подружок, кругле личко сяє. Плечі й щоки встигли

згоріти на сонці, на лікті подряпина, заклеєна пластирем, який уже

встиг наполовину відліпитися. Замість тих жахливих пелехатих

сукенок, носити які вимагає від неї Енді, вона зараз у зручних шортах і

футболці. Я залюбки дозволю доньці відтепер ніколи не носити

суконь.

— Мамо, привіт!

Вона підбігає до мене, хвостик підстрибує в такт крокам. Сюзанна

казала, коли її молодша почала звертатися до неї «мамо», а не

«мамусю», — це для неї було наче кинджал у серце. Проте я щаслива, що Сісі дорослішає, бо це означає, що незабаром вона буде достатньо

дорослою для того, щоб у нього над нею не було жодної влади. Щоб

над нами в нього не було жодної влади.

— Щось ти рано.

— Та якось…

Маківка її сягає тепер мого плеча. Це вона хіба так вигналася у зріст

за час перебування в таборі? Донька обіймає мене тонкими руками, прихиляється головою до плеча.

— Куди ми тепер?

Усміхаюся. Коли Сісі збирала речі напередодні від’їзду, я сказала їй

спакувати до валіз запасний одяг, бо я, мовляв, не впевнена, що ми

одразу поїдемо додому. Що, можливо, після табору ми ще кудись

гайнемо. І тепер у багажнику моєї автівки лежать її валізи.

Я не була впевнена, що все вийде. Сумнівалася, що все

відбуватиметься точно за моїм планом. Щоразу, коли думаю про це, на

очі мені нагортаються сльози. Ми вільні.

— А куди ти хочеш поїхати? — питаю я.

Вона схиляє голову до плеча.

— У Діснейленд!

Так, справді, ми могли б поїхати до Каліфорнії. Три тисячі миль, що

відділяють мене від Ендрю Вінчестера, — я тільки «за». Бо що, як він

забере собі в довбешку, що ми знову мусимо бути разом?

Чи то Міллі не зробить того, чого я від неї сподіваюся.

— А їдьмо! — кажу я.

Обличчя Сісі сяє, вона аж підстрибує від захвату. Моя донька ще не

розучилася щиро, по-дитячому радіти. У неї ще є ця здатність — жити

однією миттю. Йому не вдалося повністю вкрасти в моєї доньки це

вміння. Поки що не вдалося.

Аж тоді вона завмирає, личко стає серйозним.

— А тато?

— Він з нами не поїде.

Полегшення на її обличчі — відображення мого власного. Він ніколи

навіть пальцем її не зачіпав, як мені відомо. А я дуже це пильнувала.

Якби я побачила на шкірі своєї дитини бодай крихітний підозрілий

синець, я дозволила б Ензо вбити мого чоловіка. Але цього не сталося.

Утім Сісі знає, що її хибні вчинки спричиняються до того, що карають

за них мене. Вона в мене розумниця.

Певна річ, той факт, що за присутності батька вона завжди мала

просто-таки ідеально поводитися, означав, що надолужувати

доводилося за його відсутності. Вона не довіряє жодним дорослим, окрім мене, і часом з нею буває важко. Дехто називає її зіпсутим

стервом. Але це не її провина. У моєї донечки золоте серце.

Сісі біжить до будиночка, щоб забрати решту речей. Я йду за нею, аж

тоді чую, як дзеленчить телефон у сумці. Порпаюся в ній і нарешті

знаходжу смартфон. Телефонує Ензо.

Я вагаюся, чи варто відповідати. Так, Ензо допоміг мені врятуватися, до того ж, ніде правди діти, та ніч була просто-таки незабутня. Але я

готова залишити цю частину мого життя позаду. Я не знаю, нащо він

телефонує, і не впевнена, що хочу це дізнатися.

Однак усе ж таки я йому зобов’язана, тому принаймні відповісти на

дзвінок варто.

— Слухаю? — Я стишую голос на кілька тонів. — Що сталося?

Голос Ензо в слухавці — серйозний і тихий.

— Нам треба поговорити, Ніно.

От скільки живу на цьому світі — жодного разу ці чотири слова не

призвели ні до чого хорошого.

— Що таке? — питаю я.

— Тобі треба повернутися. Треба допомогти Міллі.

Форкаю.

— Поза обговоренням.

— Поза обговоренням?.. — Мені вже траплялося чути, як звучить

голос Ензо, коли той розлючений, але ніколи дотепер ця злість не була

спрямована на мене. Таке вперше. — Ніно, вона в біді. І потрапила

вона в цю біду через тебе.

— Так, тому що спала з моїм чоловіком. І що, я тепер маю