Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

я дійшов висновку, що світом, у якому я жив і живу, рухає жорстокість. Відтоді, як я себе пам'ятаю, і до сьогоднішнього дня я йшов через джунглі жорстокості. В кам'яному віці і тут, у світі цивілізації. Скрізь була кров, скрізь насильство. Невже все так і буде? Ми ж люди. У кожного з нас є серце, мозок, ми вміємо відчувати, вміємо думати. Я став учителем, щоб говорити про те своїм учням.

Хочу написати про це книгу, але я розумію, що нічого не перероблю. Авжеж, нічого… Усвідомлювати себе людиною і жити не думаючи — принизливо, а думати, осягати все, що тебе оточує, — страшно. Навіть найвище досягнення розуму перетворюється в потенціальну силу жорстокості. Хіба не так сталося з відкриттям ядерної енергії? Знаєте, я дуже люблю книги Хемінгуея, але найдорожчий мені Сент-Екзюпері. Я читав «Планету людей» і відчував, що от-от заридаю… Даруйте, мабуть, я наговорив вам багато дурниць, але хочу, щоб ви знали про мене все. Якщо ви напишете тільки про моє життя, це буде не зовсім правильно. Всі події дають якісь наслідки. Ще, якщо не заперечуєте, одне прохання. Розумію, на вашому шляху я перший папуас, але, будь ласка, не робіть мене екзотичним. Знаєте… — Знизує плечима, сором'язливо усміхається. — Як вам краще сказати, я ж поки що не типовий папуас.

Мені хотілося побути самому. Я пішов за місто, піднявся на вершину колись грізного вулкана. Тепер це лише величезна мовчазна гора. Вирва кратера, яка не раз вивергала вогонь, гарячий вулканічний попіл і смертоносний сірчаний газ, давно обміліла. На застиглій у кальдері[60] лаві утворився шар родючого грунту. Квітнуть дикі жовті троянди, з дитинства знайома куряча сліпота і такі несподівані тут північні буяхи. Довкола кальдери — кущики альпійського едельвейса. Сріблясто-сірі, з оксамитовими м'якими листочками, в яких до полудня зберігається нічна прохолода, вони оторочили краї вирви, мов бордюр, посаджений рукою людини.

Едельвейс. Символ життя. Кажуть, де росте едельвейс, там є все для життя людини.

Едельвейсе, едельвейсе, – Мріє срібна і крихка, От і стрілись ми нарешті, Друже любий мій і чесний. Звідки ж ця журба легка? Едельвейсе, едельвейсе, – Мріє срібна і крихка.

Наді мною клубочилися хмари. Далеко внизу виблискувала серед пишної зелені біла пляма міста, розстилалася безмежна рівнина моря, іскриста й голуба.

Земле! Яка ти скрізь гарна! Скільки живодайного і прекрасного даруєш ти нам, твоїм дітям. Взамін тобі нічого не треба, навіть простої вдячності. Я чую твій голос, безкорисливий і добрий, як материне серце: «Все це ваше, все для вас — і це море, і острів, і це життя, яке перемогло похмуру загрозу вулкана. Беріть усе, живіть!»… Уранці літак поніс мене в країну папуасів.

* * *

У зеленій масі джунглів звивиста стежина скидалася на нескінченний вузький тунель. Товща лісу, розступившись унизу, на висоті чотирьох-п'яти метрів змикалась, утворюючи щільну покрівлю з листя, гілок і хаотичного сплетіння ліан. Сонячне проміння пробивалося сюди, наче тьмяне місячне світло. Було похмуро, тихо й вогко. З глибини хащів тягло прілим запахом.

Непроникний, фантастично могутній лик джунглів навіював трепетний страх.

Легенько свиснувши, старий подав знак зупинитись. Я оглянувся. Відігнувши двома розчепіреними пальцями нижню губу, старий висував кінчик язика і ворушив ним зліва направо.

— Скоро буде розвилка, повертати треба ліворуч, — сказав Анді.

Таку манеру показувати шлях я бачив уперше. Мене дивувало, що обидва наші провідники, старий і хлопчик, весь час були на певній відстані від нас.

— У них так заведено: провідник позаду завжди, — відповів на моє запитання Анді. — Якщо тобі заманеться іти за ним, папуас подумає, що ти йому не довіряєш або хочеш на нього напасти.

Повернули ліворуч. Під ногами захлюпала вода. Ішли тепер по болоту, протискуючись між покритих мохом стовбурів дерев. Але це були не самі дерева, а їхнє повітряне коріння, на якому головні стовбури, ніби на безлічі паль, Трималися десь високо над нами. Здавалося, що всі деревії мають спільне коріння. Воно вростало в землю то окремими товстими стовбурами, то жмутами тонких лозин. Назустріч їм із землі піднімалися пругкі білясті пагони. Не в змозі пробитися до сонця, вони чіплялися вгорі за сучки і, знесилівши, спадали додолу, наче жорсткі сиві пелехи. Анді сердито рубав їх солдатським тесаком.

Я не помітив, куди подівся старий. Від розвилки з нами йшов тільки хлопчик. Анді сказав, що старий подався у село коротшим шляхом — попередити його мешканців про наше прибуття.

Дотримуватися звичаю папуаських провідників хлопчикові заважала цікавість. Одного разу наздогнавши нас, він потім уже не відставав, старанно дріботів поруч з Анді. Вуглинки його очей захоплено стежили за тесаком. Анді дав йому поторкати лезо. Обережно торкнувшись криці, хлопчик зачаровано видихнув:

— Но-жа…

З Анді ми розмовляли по-російському, і до мене не одразу дійшло, що хлопчик сказав це теж російською мовою. Потім мене ніби щось підстьобнуло. Я схопив хлопчика за плечі, радісно труснув його і попросив, щоб він ще раз назвав тесак. Малюк затремтів з ляку.

— Наєте, наєте, алан наєте! — випручуючись, белькотів він. — Ні, ні, не треба!

Анді дивився на нас, розгублено усміхаючись. На сказане хлопчиком слово він не звернув уваги й нічого не розумів.

Насилу відсапавшись, я повільно сказав:

— Твій тесак, Анді, він назвав «ножа», це ж по-російському! Я хочу, щоб він повторив.

Здавалось, я вимагав неможливого. Хоча Анді, непогано володіючи мовою папуасів, добрих півгодини пояснював хлопчакові моє прохання, той злякано мотав головою. Сяк-так все ж його заспокоїли, але свій «допит» не припинили. Надто вже неймовірним було почути російське слово тут, у цих диких джунглях, де з росіян, мабуть, ніхто не бував.