Робер Мерль - Чоловіки під охороною

— Ні, ні, — відповідає Берроу так злякано, наче під ним провалюється земля. — Ви навіть не кажіть їй, що я телефонував.

— О’кей, містере Берроу! — кидає Джекі й кладе трубку. — Ральфе, — одразу ж звертається вона до мене, — нам не слід повертатися рано. В нас іще чимало часу. Розкажіть мені докладно про все, що сталося.

Джекі вислуховує мою детальну розповідь, а коли я закінчую, вона серйозно каже:

— Ми дізналися, що Гельсінгфорс «продала» вашу вакцину адміністрації Бедфорд і за це отримала з державного бюджету велику грошову компенсацію. Ми маємо докази цієї ганебної махінації і при слушній нагоді опублікуємо їх. Ми довідалися також, що Гельсінгфорс, по суті, дістала дозвіл прибрати вас.

— Чи не тому ви були такі стурбовані, коли вели мене сюди?

— Так, Ральфе. Я, зі свого боку, мала дозвіл захистити вас. Зробити це було не так просто. Я б залюбки вколошкала Гельсінгфорс одразу ж, як ми сюди приїхали. Але тут була Одрі. Весь час, поки ви були в басейні, я стежила за вами в бінокль. Потім скляні стіни в басейні запітніли, і коли там знову з’явилась Одрі, я вже нічого не бачила.

— І не почули пострілу?

— Ні. — Джекі підводиться, — г— Перш ніж поїхати звідси, Ральфе, нам треба ще раз усе тут оглянути.

Вона обходить кімнати, нишпорячи сірими очима по всіх закутках. Я ходжу за нею назирці, але мені бракує її зосередженості. Коли ми знов повертаємось до передпокою, Джекі бере карабін і, зробивши різкий рух рукою, плечем і головою закидає його собі за спину.

— Я хочу у вас щось спитати, Джекі, — озиваюсь я. — Коли мені треба покинути Блувілл? Ви це знаєте?

Вона зводить на мене погляд, і її сірі очі чомусь починають кліпати.

— Сьогодні ввечері.

— Сьогодні ввечері?!

Джекі опускає голову, Я розгублено дивлюся на неї.

— Двадцять восьмого червня…

— Вас не влаштовує двадцять восьме червня? — усміхається вона.

— Двадцять восьме червня мене дуже влаштовує.

— А я подумала, що ви забобонний. У всякому разі, вам нема чого хвилюватися. План не зірветься. Я сама все організувала.

— Я, звісно, їду з Дейвом?

Джекі сміється:

— Ви їдете з Дейвом. І не тільки з ним…

— Як, ми будемо не самі?

— Не хвилюйтеся, Ральфе. «Ми» все зважили: ви їдете з Дейвом, з Берідж…

— З Берідж?! — вигукую я.

— Постривайте, — каже Джекі, сміючись — тепер уже переможно. — Я не доказала. Ви їдете з Дейвом, з Берідж і… зі мною.

Від подиву я роззявляю рота.

— З вами?!

— Так треба, — каже Джекі, дивлячись мені у вічі. І додає: — Залишитись у Блувіллі було б для мене не дуже безпечно: я вагітна.

— Ви певні? — питаю я, судомно ковтаючи слину.

— Я переконалась у цьому ще два тижні тому.

Джекі відмикає вхідні двері й знов обертається до мене. Очі в неї іскряться.

— Ну що ви, Ральфе, заспокойтеся. Це мій клопіт, не ваш. — Вона по-дитячому надуває губи й щоки. — Якщо буде хлопчик, — а я на це сподіваюсь, — я назву його Майклом Бедфордом Девідсоном.

Вона наголошує на прізвищі Бедфорд, регоче зі свого жарту і, як солдат, добряче стусає мене в передпліччя. Потім різким рухом плечей поправляє карабін за спиною і виходить на осоння, доручаючи мені замкнути двері. Коли я обертаюсь, то бачу, як вона з піднесеною головою й розпростаними плечима поспішає до стайні.

Коли вашу втечу підготувала сама начальниця охорони, то, як сказала Джекі, «план не зірветься». Наша втеча була не така вже й героїчна, хоч згодом канадська, а тоді і європейська преса страшенно роздула цю історію. Журналісти не пошкодували ні барв, ні фантазії. Всі інтерв’юери, особливо європейські, розбирали мене по кісточках, раз у раз вихваляючи за «винахідливість», яка нібито й допомогла мені втекти. А я раз у раз відповідав їм, що цю «винахідливість» виявив не я, а Берідж. Але вони знов і знов приписували її мені. Певно, так їм було вигідніше. Оскільки серед утікачів я був найвідоміший, то й мав здобути всю славу, як генерал здобуває славу за битву, що її виграли його солдати.

Коли відкинути прикраси, яких не пошкодували журналісти, описуючи втечу, то ось яка вона була насправді: моя роль зводилася в ній до того, щоб точно виконувати все, що мені казали. А заслуги всі належать жінкам — Берідж, яка задумала втечу, і Джекі, яка обміркувала деталі й розробила її план.

Звісно, йдеться тільки про спосіб здійснення втечі, а сам її принцип виробив Штаб «нас», розташований у якомусь таємному місці країни, — виробив одразу їж після того, як дізнався, що вакцина ось-ось буде готова. Але широку ініціативу він залишив за місцевим осередком, і деталі втечі та п дату багато разів обговорювали тут у вузькому колі; жодне таке обговорення не тривало й години.

Коли згодом я спитав у Берідж, де «ми» знайшли в Блувіллі безпечне місце для своїх засідань, вона відповіла:

— Ми засідали в душовій басейну в години, коли там плавали діти. Вони зчиняли такий гамір, що підслухати нас було неможливо. — По цих словах вона подивилася на мене й усміхнулась. — А ти, мабуть, гадав, що ми там просто плескали собі язиками.

— Еге ж, — відповів я, зніяковівши.

Берідж голосно засміялася.

— Еге ж, саме так я й гадав.

Берідж знову засміялася.

— Саме таке враження ми й хотіли справити. Ми знали, що завжди можемо розраховувати