Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

наповнені водою рівчаки з густою і м'якою, мов вата, травою, чіплятись руками за гостре каміння. Сашко йшов і спритно перестрибував з каменя на камінь, як дика кізка. Його легке, жилаве тіло немовби пурхало в повітрі. А товстий Гена упрів, кректав, сопів. Раз він упав, не втримавшись на крутому й гострому шпилі, і покотився вниз, кличучи на допомогу Сашка.

Сашко швидко опинився біля нього, схопив за плечі, поставив на ноги й стурбовано запитав:

— Не дуже вдарився?

— Ду-уже, — протяг Гена, мало не плачучи.

Але Сашко, бачачи, що з Геною нічого особливого не сталося, розсердився:

— От іще вайло! Міцніше триматися треба. Давай руку…?Гена покаявся в думці, що напросився іти з цим невтомним і невгамовним Сашком. Краще було б уже піти з іншими хлопцями. Ті, може, й повернулися б, коли б побачили, що дуже важко. Та й шлях у них легший, не те, що цей.

Але робити нічого: напросився, то — йди! І Гена йшов.

Вони видерлися на вершину високої гори. З неї по один бік виднівся безкраїй степ, що в невимірній далечині з'єднувався з» посірілим небом тонкою голубою смужкою, а по другий — море. Воно здавалось хлопцям теж далекою сірою суціль гладенькою горою, ще вищою за ту, на якій вони стояли. Ближче до берега на ньому можна було відрізнити білі гребінці хвиль, які довшали, коротшали і повсякчас змінювали свою форму.

Довжелезною затокою, ніби вигнутим блискучим мечем, море врізалося в берег.

— Он ту затоку нам треба форсувати, — сказав Сашко, вжив ши слово, яке йому здавалося в такій ситуації особливо значним.

— Їсти хочеться, — сказав Гена у відповідь. Сашко глянув на нього суворо.

— Наїсися — який з тебе ходак? Тільки в животі важко стане… Сказав, що не дам, значить, не дам. Ти мене знаєш.

Якийсь час ішли мовчки. На очах у Гени тремтіли сльози. Час обіду для нього давно минув, і тепер йому справді-таки дуже хотілося їсти… І що йому, цьому Сашкові, варто дати шматочок хліба? Каже: «Для випробування характеру»! А навіщо той характер випробовувати, коли так їсти хочеться?.. Та ще й хліб лежить у його ж таки, Гениній, кишені, треться об ногу і весь час нагадує про себе…

Вони почали спускатися з гори до затоки. Хоч у Гени вже боліли набиті з незвички п'яти, але йти стало легше, і він трохи підбадьорився.

Проте їсти захотілося ще дужче.

«А що, коли непомітно відщипнути шматочок хліба і проковтнути?» — подумав Гена і боязливо зиркнув на Сашка.

Ця зваблива думка оволодівала ним все дужче й дужче, і кінець кінцем Гена зрозумів, що він уже не може боротися із спокусою. Він навмисне почав відставати від Сашка, спершу — на крок, потім на два… Злодійкувато блимаючи спідлоба очима, засунув руку в кишеню з таким острахом, неначе то була не його власна кишеня, а чиясь зовсім чужа, відщипнув шматочок хліба і швидко кинув у рот.

Але в цю ж мить Сашко озирнувся.

Озирнувся, і очі його холодно й гостро блиснули.

— Ти що? Їси? — запитав він, підходячи до Гени впритул. — Ану розкрий рота.

Вкрай розгублений, зляканий, Гена занімів з роззявленим ротом.

— Ах ти ж комаха нещасна! — вилаявся Сашко і різко та коротко наказав: — Віддай хліб! Ну?..

Гена покірно витяг з кишені загорнутий у газету шматок хліба й простяг його Сашкові.

— Тобі треба було б ще й надавати добре, та хай уже на перший раз буде так, — додав сердито Сашко.

Гена дожував хліб, який став чомусь зовсім несмачний, догнав Сашка, і вони знову пішли поруч.

Від затоки дихнуло прохолодою, морськими водоростями. Сашко любив цей запах. Любив море. Він часто сидів на березі годинами, не відриваючи очей від моря. Дивився й дивувався: в чому краса цього безмежного водяного простору? Наче ж нічого особливого — вода й вода. А погляд відірвати немає сили. Може, це тому, що море рухливе, живе, не схоже ні на що інше?.. Чи, може, тому що море таїть у собі вічну силу, якій немає рівної в світі? А може, ще й тому, що Сашко любив усе героїчне. А де ж ще можна показати героїзм так, як серед цих бурхливих пінявих хвиль, під тугим норд-остом? Гарно почувати себе здатним на боротьбу з будь-якою стихією. Гарно бути дужим?..

Ось і зараз: попереду труднощі, може, навіть, небезпека, а Сашко крокує бадьоро й весело. І настрій у нього з козиною хвилиною поліпшується. Він навіть на Гену вже не гнівається.

3. ЧЕРЕЗ ЧОРНУ ЗАТОКУ

Хтось колись назвав затоку Чорною. Влучнішу назву важко було б для неї й придумати.

Затока лежала далеко від міст і селищ в безлюдній місцевості, на схрещенні всіх вітрів, відкрита всім непогодам. Під час скажених штормів, які бувають особливо часто восени на Чорному морі, кораблі й рибальські шаланди ховаються в порти та тихі бухти, щоб там перестояти непогоду. Але горе було б тому необачному кораблеві, який спробував би заховатися від шторму в Чорній затоці! З одного штормового пекла він потрапляв у друге, ще гірше, ще небезпечніше. Тут йому загрожували несподівані підводні каміння, жахливі водоверті, що всмоктували невеличке суденце, як легку тріску. Тут народжувались смерчі, і потім якась сила гнала їх в море високими чорними стовпами, один тільки вигляд яких навіває страх на людину.

Але мореплавці добре знають це місце. Жоден корабель сюди вже давно не заходив. Та й людину біля Чорної затоки зустрінеш рідко. Їй нічого тут робити. Бо навіть риба в затоці не живе, вона шукає води спокійнішої