Микола Якович Зарудний - Гілея

плани вилетять в трубу... Ех, якби нам техніки більше та людей...

— Ти аби міг, то за один рік посадив би тут ліси...

— Якби ж то міг.

— Вигдаров приїде? — запитав Парамон.

— Він проведе практичні заняття з ланкою Настуні Сторожук і в Степовому лісництві, в бригаді Марини, Я розмовляв з нею, привіт передавала тобі...

— Спасибі.

— Просила, щоб у гості заїжджав. До дітей в інтернат, каже, їздить, а до нас не показується, — передав Маринині слова Запорожний. Парамон мовчав.

...Запорожний здалеку побачив машину Мірошника і пішов назустріч.

— Ну, показуй своє господарство, — привітавшись, сказав Мірошник.

— Оце все, що маємо, Романе Олексійовичу, — підвів секретаря райкому до будиночків.

— Давай! — скомандувала Настуня, і замелькали білі, сині, червоні хустини, вузлики, кошики й чемоданчики.

Як тільки Настуня переступила поріг, Парамон комусь подав знак, і тишу розмели звуки маршу. Баяніст, червонощокий, самовпевнений парубійко в маленькій кепочці з гудзиком, нещадно розтягував міхи. Збентежені такою зустріччю, дівчата вислухали вітальний марш і заходилися по-своєму розставляти ліжка і тумбочки. Після розв’язання найважливішого питання — хто де житиме, де і чиє стоятиме ліжко — дівчата висипали на подвір’я.

— Починати, чи що? — запитала кепочка з гудзиком Парамона.

— Починай.

Кепочка заграла вальс. Найсміливіші пари закрутилися в «Амурських хвилях». Настуня підійшла до Парамона.

— Ви не запросите мене?

— З радістю, — Парамон клацнув підборами старих чобіт, випнув свої широкі груди і підійшов до дівчини.

— Дівчата! А он ще йдуть кавалери! — гукнула кирпатенька Тося, побачивши Мірошника і Запорожного.

— Тю, дурна, то ж секретар райкому...

— Мені аби в штанях...

— Славненький секретар... молодий...

— Тихіше!

— А той, зі шрамом, хто?

— Запорожний Ваня...

— Кому Ваня, а кому Іван Трифонович...

— У нього жінка — Ярина...

— Чорт би їх побрав, усі жонаті...

— Секретар холостяк... Спробуй!

— А мені що?

— Пробачте, — сказав Парамон Настуні і підійшов до Мірошника й лісничого.

— Так що зустрів, Іване Трифоновичу.

— Спасибі. Давайте познайомимося, бо не всіх знаю, — звернувся Запорожний до гурту.

— Валя.

— Марія.

— Запорожний.

— Тася.

— Оля.

— Маня.

— Мірошник.

— А це наша ланкова, Настуня Сторожук, Романе Олексійовичу, — відрекомендував Парамон.

— Ми знайомі!.. Здрастуй, Настуню.

— Здрастуйте...

— Запрошую всіх на вечерю! — оголосив Парамон. — Заходьте в цю хату.

— А я? — запитав баяніст.

— І ти заходь.

За баяністом у кепочці потягнулися дівчата.

— Настуню! — покликала Тася.

— Я зараз, — відповіла Настуня й безпорадно оглянулася: що робити? Мірошник стояв поруч.

— Я хотів би поговорити з тобою, — нарешті промовив він.

— Я слухаю, Романе Олексійовичу.

— Може, пройдемось чи...

— Пройдемось, — без вагання відповіла Настуня.

Мірошник не знав, з чого почати цю тяжку розмову.

Був переконаний, що перші ж його слова наштовхнуться на награну простоту, нерозуміння, замкнутість і байдужість.

— Я приїздив до тебе в Семидоли і на хутір, щоб... якось вийти з тупика, із зачарованого кола, — дивлячись собі під ноги, промовив Мірошник.

— Ви самі вигадали цей тупик і коло, Романе Олексійовичу...

— Я тобі говорив, Настуню, про свої... почуття...

— Я пам’ятаю...

— Але не почув од тебе жодного слова.

— Можна відповісти без слів... І я вам відповіла тим, що виїхала з Семидолів... І вам не треба було приїздити на хутір...

— Я хотів знати все...

— Тепер ви знаєте... Вам Запорожний передав?

— Про коня й вола передав... Але це смішно в наш час, Настуню.

— Я читала, що любов рівняє всіх, що їй... «все возрасты покорны», але це не для мене, Романе Олексійовичу...

Мірошник дивився на дівчину і не вірив, що це та сама Настуня, яку він колись підвозив до села. Тепер вона залишалася такою, якою була насправді.

— А що «для тебе»?

— Я дуже... земна... Ми з вами не були б щасливими.

— Чому, Настуню? Я кохаю тебе, я... Ну, я старший за тебе, але...

— Я не про це... Ви мені теж... подобаєтесь, Романе Олексійовичу... Я навіть любила вас... але з вами не піду.

— Я нічого не розумію, Настуню, — тамував свій біль Роман. — Ти не віриш мені? Я тобі все сказав і можу сто разів повторити...

— Романе Олексійовичу, не треба. Мені все сказали очі вашої дочки... І це було останнє слово... Я могла б для вас... навіть вивчити китайську мову, щоб ніхто не докоряв, що ви одружились на якійсь доярці, але стати поміж вами і Варею я не зможу ніколи...

— Ми могли б жити разом, ви подружилися б з Варею, вона...

— Вона має матір, Романе Олексійовичу... найдорожчу людину на світі... Ви повинні подумати про них обох.

— Але ми з Оленою розійшлися давно і...

— Зійдетесь, — промовила Настуня. — Варя вам приведе Олену. Скажіть правду,