Олексій Підлуцький - 25 портретів на тлі епохи

виправдовує негідних засобів, а особливо масових порушень прав людини. Й жодний президент у жодному куточку світу, який припустився злочинів за часів свого правління, не може мати певності, що після виходу у відставку йому не доведеться відповідати за свої діяння.
Шлях догори

Авґусто-Хосе-Рамон Піночет-Уґарте народився 25 листопада 1915 року в місті Вальпараїсо — найбільшому чилійському порту, океанських воротах столиці країни Сантьяго. Він був шостою дитиною дрібного службовця місцевої митниці. Батьки Піночета були ревними католиками та прибічниками так званих традиційних цінностей. І майбутній генерал та президент, добре засвоївши ті цінності змалечку, проніс їх крізь усе життя. В дитинстві Авґусто був слабеньким, хворобливим та несміливим хлопцем, який нічим не вирізнявся серед своїх однолітків. Якось, згадує Піночет, мати повела його в кіно. Фільм був німий. В один «чудовий» момент тапер ударив по клавішах старенького піаніно, імітуючи звуки стрілянини — за сценарієм це був епізод розстрілу. Хлопчик, побачивши, як на екрані падають «розстріляні» актори, так злякався, що сховався під крісло й почав голосно кричати. Стався душевний надлам. І цілком вірогідно, що через кілька років, закінчивши середню школу, Піночет вирішив поступати до військового училища саме для того, щоб перебороти задавнений жах перед стріляниною та кров’ю. Хоча, з іншого боку, військова служба на той час (і понині) була в Чилі, як і в інших країнах Латинської Америки, надзвичайно престижною й давала вихідцеві з «низів» чи не єдиний шанс здобути високий соціальний статус. Хоч би як там було, до піхотного училища в Сантьяго Піночета не прийняли — оцінки, отримані ним на загальноосвітніх іспитах, були добрими, але не відмінними. Й не змогли переважити його погану фізичну підготовку. Невдалою була й друга спроба вступу, попри те, що відразу після першого фіаско Піночет почав активно займатися боксом та плаванням, а решту часу присвячував поглибленому вивченню загальноосвітніх дисциплін. І лише на третій рік мрія Авґусто зрештою здійснилася — його було зараховано до училища.

1936 року 21-річний Піночет успішно закінчив військове училище й розпочав офіцерську кар’єру. Про свою військову службу генерал згодом казав так: «Це кар’єра солдата. Починаючи з військового училища й до чину генерала я підіймався по сходах військової ієрархії крок за кроком, не маючи жодних честолюбних прагнень і бажаючи лише виконувати свої службові обов’язки». За 37 років Піночет пройшов шлях від «зеленого» лейтенанта до командувача сухопутних військ країни. Окрім цілеспрямованості і працелюбності нашого героя, його стрімкому просуванню по службі сприяв і вдалий шлюб — Піночетова дружина Лусія, з якою він прожив майже 60 років, була дочкою одного з провідних чилійських політиків консервативного спрямування. Й одруження з нею автоматично ввело вихідця з низів у коло чилійської політичної еліти. В послужному списку Піночета є чисто стройові посади — командир взводу та роти, начальник штабу та командир піхотної дивізії, командувач столичного гарнізону тощо. Але не тільки. 1951 року він закінчив Військову академію, отримавши звання офіцера Генерального штабу і фах «викладач військової географії та логіки», а згодом п’ять років викладав у цій же академії, потім майже десять років був військовим аташе Чилі у Вашингтоні. Тому, що він так довго обіймав цю престижну посаду, сприяла його досконала вже на той час англійська мова й реноме інтелектуала — тоді він був уже автором понад десяти книжок. Це були переважно підручники та навчальні посібники з військової географії, але одна з його праць — видана 1968 року «Геополітика» — заслуговує на особливу увагу. Одні називають творіння Піночета «класичною книгою», інші — «тоненькою книжечкою з насмиканими цитатами з прусських та нацистських авторів».

Між народами, вважає Піночет, існує одвічна боротьба за життєвий простір. Народи, на його думку, — єдині біологічні організми, характеристики яких задані довкіллям, етнічними та расовими особливостями. Гірські народи — це традиціоналісти, вороги всіляких реформ. У них превалює індивід. Мешканці ж рівнин із задоволенням сприймають усілякі нововведення, їхніми діями керує поверхневий дух, а під час війни вони чинять слабкий опір ворожим військам, що вдерлися до країни. Чилійців генерал оголосив горянами. Носієм і хоронителем справжньої національної культури — чилійську армію. Аргентинці ж (сусіди й головні історичні суперники чилійців), на думку Піночета, — типові жителі рівнин. А «виходячи з того, що державі для її розвитку необхідний простір, завоювання якого в сучасному світі є достатньо складним, сильна у військовому, економічному, дипломатичному та демографічному аспектах держава повинна мати привілеї в територіальних суперечках». Тобто Чилі над Аргентиною. Відтак Піночет сформулював основні завдання чилійської зовнішньої політики: експансія на північ і південь від кордонів Чилі, панування в південній частині Тихого океану, окупація та контроль над протоками та островами Південного конусу Латинської Америки. Для читачів, які не надто добре обізнані з південноамериканськими геополітичними реаліями, пояснимо: згаданий «конус» частково належить Аргентині, й Піночет у своїй науковій праці фактично закликав до війни з сусідньою країною. Лише через п’ять років після виходу «Геополітики» у світ її автор став на чолі Чилі. І можна тільки дякувати Богові, що в нього вистачило розуму не спробувати втілити в життя свої геополітичні теорії.

Нарешті, остання цитата з генеральського трактату: «Одна з цілей геополітики полягає у співвідношенні передумов (що це означає — зрозуміти важко, але так у Піночета. — Авт.) до можливого застосування й використання особливих законів у внутрішній політиці держави». Що таке «особливі закони» і як їх на практиці використовувати у внутрішньому житті держави, генерал наочно продемонстрував усьому світу.

Країна, в якій він жив

За три століття колоніального періоду до Чилі переселилося лише 50—70 тисяч осіб, переважно іспанців та басків. Загалом же до сьогодні в Чилі осіло десь 250 тисяч іммігрантів, що в багато разів менше, ніж у сусідній Аргентині чи деяких інших латиноамериканських країнах. Таким чином, Чилі — одна з найбільш «індіанських» за походженням більшості населення країн Південної Америки. Щоправда, не асимільованих індіанців у Чилі не більше 5 відсотків. Понад три чверті населення країни складають метиси — нащадки мішаних