Жозе Сарамаго - Євангелія від Ісуса Христа

висновок, що він хоче, аби ми взнали тебе. Ви вже мене знаєте. Ми знаємо тільки, що невідомо звідки прийшов чоловік і невідомо як наповнив наші човни рибою. Я Ісус із Назарета, син теслі, який помер на хресті, страчений римлянами, протягом тривалого часу я пас отару овець і кіз, більшої за яку я ніколи ніде не бачив, тепер я з вами тут, ловлю рибу й сподіваюся, що вже до самої своєї смерті залишуся рибалкою. Сказав Андрій, брат Симона: Не ти з нами, а ми повинні залишатися з тобою, бо якщо звичайній людині, якою ти, за твоїми словами, є, дається така могутність і спроможність застосовувати її, то самотність буде для тебе важкою, як камінь на шиї. Сказав Ісус: Залишайтеся зі мною, якщо вам так наказує серце, якщо, як сказав Іоанн, Бог хоче, щоб ви взнали мене, але нікому не розповідайте про те, що тут відбулося, бо ще не настав той час, коли Господь повідомить мені, який свій задум він має намір здійснити через мене. І сказав тоді Яків, старший із синів Зеведейових, що, як і його брат, не був таким простим на розум, як здавалося: Не думай, що народ мовчатиме, подивись на берег, бачиш, як вони чекають тебе там, щоб тебе прославити, а дехто від нетерпіння вже зіпхнув човна у воду, щоб приєднатися до нас, але навіть якби нам пощастило переконати їх, щоб вони, по можливості, берегли нашу таємницю, невже ти можеш бути певен, що в будь-яку мить, навіть супроти твого бажання, Бог не втілиться в тебе й не виявить свою присутність через посередництво твоє? Ісус похнюпив голову, він здавався втіленням смутку та безпорадності, і сказав: Усі ми в руках Господа. Ти більшою мірою, аніж ми, сказав Симон, бо він віддає тобі перевагу, тому ми будемо з тобою. До кінця, сказав Іоанн. Ми будемо з тобою доти, доки ти захочеш, щоб ми з тобою були, сказав Андрій. Доки зможемо, сказав Яків. До них наблизилися човни, які прийшли від берега, люди, що сиділи в них, вимахували руками, лунали славослів’я та благословення, й Ісус, змирившись, промовив: Що ж, вино налите, і треба випити його. Він не шукав поглядом у човнах Марію Магдалину, знав, вона чекає його на березі, як і завжди, й жодне чудо не примусить її відмовитися від цього чекання, і почуття глибокої та смиренної вдячності заспокоїло його серце. Коли човен причалив до берега, Ісус ніжно пригорнув її до себе й не здивувався, коли вона прошепотіла йому на вухо, притиснувшись обличчям до його мокрої бороди: Нічого не вдієш, ти програєш війну, зате виграєш усі битви, і потім, знову й знову відповідаючи на привітання людей, котрих вони проминали і котрі зустрічали його як полководця, що здобув перемогу у своїй першій битві, Ісус із Магдалиною та його друзі стали підійматися на крутий пагорб до рибальського села Капернаум, яке височіло над морем Генісаретським. Там жили Симон та Андрій, у чиєму домі Ісус на ті кілька днів зупинився.

Мав цілковиту рацію Яків, коли сказав: даремно Ісус сподівається, що ніхто про бурю на озері не знатиме, крім тих, хто бачив її на власні очі. Минуло кілька днів, і ні про що інше в навколишній місцевості не говорили, хоча слід відзначити одну дивну річ: море Галілейське, як ми вже казали, не таке велике, і ясного погожого дня з високого пагорба його можна бачити все, від краю й до краю, від берега до берега, проте в Тиверіаді, наприклад, ніхто про ураган навіть не чув, і коли хтось приходив туди й розповідав, що чоловік, який виходив у море з капернаумськими рибалками, наказав штормові припинитися, той, хто слухав цю розповідь, перепитував: Якому штормові? — від чого оповідачеві відбирало мову. Проте шторм був, у цьому сумніватися не випадало, про те свідчив жах, який довелося пережити учасникам тієї події, безпосереднім і випадковим, і тим, хто мало не потонув у морі, і тим, котрі переживали за них на березі, серед них були й торговці з Кани та Сафеда, що опинилися там у своїх справах. Саме вони й рознесли новину по всіх околицях, прикрасивши її багатьма вигадками — плодами своєї уяви, а крім того, як то зазвичай буває з новинами, чим більше минало часу від її виникнення й чим далі вона доходила, тим менш вірогідною ставала, й коли ця новина, яку вже важко було назвати новиною, дійшла до Назарета, то вже неможливо було сказати, чи чудо відбулося насправді, чи йшлося лише про випадковий збіг між словом, яке вилетіло на вітер, і вітром, що припинився відразу, бо вже виснажився на той час, коли його підхопив. Проте материнське серце не одуриш, і Марії вистачило цього майже завмерлого відлуння про далеке чудо, щоб вона переповнилася впевненістю: її син, що покинув батьківський дім, сотворив чудо. Вона гірко плакала, ховаючись по кутках і докоряючи собі за те, що ница материнська гординя не дозволила їй відразу розповісти Ісусові про відвідини янгола та принесену ним новину у сподіванні, що з півдесятка стриманих слів зможуть повернути додому того, хто покинув дім із закривавленим серцем. Не мала Марія змоги полегшити свій гіркий смуток, поділившись своїм горем із дочкою Лізією, бо на той час Лізія вже вийшла заміж і жила зі своїм чоловіком у селі, яке називалося Кана. З Яковом вона не сміла заговорити, він досі був сам не свій від люті після останньої зустрічі з братом, а особливо він дратувався, згадуючи про жінку, яка з ним була. Та вона йому в матері годиться, мені в матері годиться, й відразу видно, що має досвід і в житті, й у тому, про що навіть говорити соромно, а річ у тому, що власний досвід Якова був дуже вбогий і в першому, й у другому, та й де він міг би його набути в такому глухому закутні, як його рідне село. Тож відвести душу Марія могла тільки з Йосипом, сином, який не тільки ім’ям, а й характером найбільше їй нагадував її небіжчика чоловіка, але він не міг її втішити: Ми розплачуємося за те, що вчинили, мамо, і боюся, Ісус пішов від нас назавжди, він уже ніколи сюди не повернеться, так мені здалося після зустрічі та розмови з ним. А ти чув, що про нього розповідають, ніби він наказав бурі затихнути, й вона стихла. Я на власні вуха чув, як рибалки