Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

молися! Остання твоя хвилина настала! Ти мене принизив перед стількома людьми! Але я живий і тебе на той світ відпроваджу! А царівну я візьму собі, бо вона моя і є…

— Виджу, що зробив я по-дурному, що тебе живим лишив. Але то нічого. Раз умерти мусить чоловік. Маю лиш одну просьбу: коли мене посічеш, склади тіло в бесаги, що висять на кобилі, й пусти її, куди очі поведуть…

— Як се твоя просьба, виконаю її.

Вивів Дороша на двір, закликав слуг, аби були свідками, витяг шаблю й посік свого противника на дрібні шматки. Тоді наказав порубане тіло скласти у бесаги, що висіли на старій кобилі.

Песьоголовець засів царство Дороша і керував аж двома державами.

Старий цар із жалю вмер, бо так любив Дороша, як рідного сина. Та царівна рада. Другого ж дня вона віддалася за Песьоголовця.

А кобила, як її пустили, скільки лиш сил мала, побігла собі у той бік, де в лісі поховані батько й мати Дороша.

Коли вже смеркалося, дійшла до Змієвого царства. Гади її звалили на землю. Притягся й сам гадячий цар і крикнув на кобилу:

— Як ти сміла перейти мої кордони та ще й без чоловіка?

— Я не без чоловіка: там у бесагах мій ґазда. Порубали його на шматочки.

— А хто він за один?

— Його ім’я Шибеник, а останнім часом називався Дорошем… Він був царем славної держави.

Коли це почув Змій, нараз наказав вийняти тіло із бесаг. Одні гади почали складати частини, а другі поспішили по живлющу масть. Гади — великі лікарі! Змастили тіло — і Дорош ожив, айбо ще кращий, як був доти:

— Йой, як я довго спав!

— Міг ти спати й до Страшного суду, — каже гадячий цар. — Тебе врятувала старенька кобила, бо принесла тебе у бесагах.

Тепер Дорош розповів усе, що з ним сталося.

— Коли ти так походив, — каже гадячий цар, — більше тебе звідси не пущу! Тут у мене житимеш. Як тобі у лісі надокучить, можеш іти в мандри, але з Песьоголовцем уже не зустрічайся.

І Дорош зостався у гадячому царстві. Жиє тиждень, другий. Почало йому нудно бути. Тягне його туди, де Песьоголовець, хоч тут йому немає ніякої біди. Всякого багатства вистачає. Навіть гадюки підкоряються йому. Але хлопцеві нудно! І каже якось гадячому цареві, що хоче йти геть.

— Добре, сину. Раз намірився йти геть, я тебе не спиняю, тільки більше сюди не вертайся.

Дорош рушив у путь, до своєї жінки. Коли прощався із гадячим царем, той подарував йому одну пляшечку.

— Сховай, у цій пляшечці чудесна вода. Як нею помастишся, то станеш тим, чим заволієш. А свиснеш — всі мої гади прибіжать на поміч.

Йде, йде Дорош. Дійшов до столиці. Зустрівся з чоловіком і звідує його:

— Яка новина у вашій державі?

— Йой, сину. Відколи царем Песьоголовець, не маємо життя, біда на всі боки.

— Слухай, добрий чоловіче. Ти мені незнайомий, як і я тобі. У мене є одна чудесна пляшечка. Помасти мене тою водою, що в ній є. Але не напудься, коли стану конем. І щоб мене ти не продав дешевше, як за віко золота.

— Не напуджуся й послухаю тебе, — сказав чоловік і завів Дороша до двору.

Тут зняв із хлопця плаття й голе тіло помастив водою з чудесної пляшечки.

Ніколи ніхто не видів таке чудо! Із Дороша вчинився такий красний кінь, що подібного на світі не було! На коні — діамантова вуздечка і діамантова шабля.

Веде чоловік коня містом, а люди за ним чередою. Питають ціну. Айбо кожний, як тільки почує про ціле віко золота, одразу зупиняється. Так чоловік добрався аж до царського палацу. Тут став собі з коником. А довкола тисячі людей! Зчинився гамір. Вийшов сам Песьоголовець, почав купувати:

— Що просиш за коня?

— Віко золота!

— Най буде так! Давай сюди коня!

Взяв за узду і хоче вести.

— Го-гов! — каже чоловік. — Я вам за віко золота лиш коня продав. За уздечку також віко золота і за шаблю стільки ж. Як не згодні на три віка золота, вертайте коня!

— Но… най буде й так! — сказав Песьоголовець.

Наказав виміряти аж три віка золота, а сам повів коня в царський двір і гукає жінці:

— Ходи лиш поглянь, якого я татоша купив!

Вибігла жінка, обходить коня, та як йому глянула у вічі, дуже налякалася. Зблідла й почала трястися, якби її пропасниця схопила.

— Що з тобою?

— Вбий сього коня!

— Що ти говориш, жінко!? Такого коня на світі нема, а ти хотіла б його вбити?!

— Знай, як його не заб’єш, я помру, бо мені вже недобре.

І лягла у постіль.

— Що тут робити? — зажурився цар-Песьоголовець. Шкода втратити коня, айбо жаліє й жінку.

Скликав міністрів, аби щось порадили.

Ті, як послухали царицю, досудили забити коня.

Татош стояв прив’язаний перед царськими дверима. А покоївка дивилася на нього і заговорила:

— Йой, неборе конику! Недовго тобі жити! Я крізь двері слухала бесіду міністрів…

Кінь нараз озвався:

— Дівонько, якби мене забили, візьми з того місця одну кров’яну грудку і закопай під царським вікном.

— Зроблю, конику, зроблю…

Вбили коня, спалили зі шкірою.

А дівчина взяла кров’яну грудку й закопала під царське вікно.

І таке чудо сталося, що ніхто ніколи не чув і не видів: за ніч виросла прекрасна яблуня, на ній срібне листя, золоті квіти, діамантові плоди.

— Ходи лиш сюди, жінко! — покликав Песьоголовець.

Цариця прийшла й чудується, як і всі інші люди, а потім почала її пропасниця трясти:

— Зрубай оту яблуньку, бо вона нещастя нам віщує!

— Йой, жінко, — розсердився цар Песьоголовець, — вчора дорогого коня загубили, а тепер — таке прекрасне дерево? Світ нас висміє!

— Кажу тобі, рубай!

Не було що чинити: знову скликали міністрів, аби досудили, що робити.

За той час покоївка сіла під яблуньку, а дерево озвалося до неї:

— Дівонько, прошу тебе: якби мене зрубали, кинь хоч одну трісочку в ставок, де цар звик купатися.

— Зроблю, яблунько, зроблю…

Але міністри вирішили не рубати яблуньку, бо не в кожнім царстві й не кожного дня станеться таке чудо, аби за ніч виросло дерево.

— Коли так, я ще сьогодні вмру! — закричала молода цариця і вдарила собою об землю.

Песьоголовець налякався, сам схопив сокиру й почав рубати яблуньку — лиш тріски розліталися.

Слуги допомогли йому порубати дерево й спалити на місці. А дівонька сховала одну тріску і кинула у царський ставок. Той славився тим, що не мав споду, був бездонний. Другого ранку