Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

хочу врятувати честь моєї вітцівщини, честь України. Хтось мусить стати ідеалом національної чесності. Я спробую, і, напевне, не одна я така… Наш будинок буде стояти й тоді, коли діло, що розпочав Мазепа, переможе. І я хочу, щоб майбутні вільні люди не потрощили з ненависті до зрадника Кочубейового палацу, а зібралися зі святими отцями і біля єдиної уцілілої пам’ятки славної столиці Гетьманщини, де вперше зродилася у гетьмана думка про визволення з московського ярма, відправили замість анатеми панахиду по великому Мазепі. Може, моя віра у вільну Україну, що наснажувала колись гетьмана, надихне людей на переможну битву. Може, дізнаються нащадки, що з вірою в продовження Мазепиного чину я вмерла на пустирі серед змалілих людей.

Другого дня Мотрі на майдані не стало. Шукали карлики повсюдно — не знайшли. Сторожові гвардійці теж не бачили її біля воріт. Зродилася чутка, що з великої жаги до волі в Мотрі виросли лебедині крила.

Карлики, зачувши це, створили мисливський гурт, що заприсягнув перестріляти всіх на світі лебедів. Виконати присягу було їм, звісно, не під силу, проте й до сьогодні кожен вибраний карлик мріє вбити хоча б одного лебедя…

А я, коли забачу їх на Неві, потайки годую крихтами хліба. Це вся моя покута за страх. Може, я про Мотрю дбаю?.. Та чи стала вона Лебедицею?

— Стала, — відказав Єпіфаній. — Я знаю. Це втекла від мене чиста моя душа.

— Слава Богу! Втекла душа повернеться, убита — ніколи.

Розділ дев’ятий

Вперше за незліченні дні свого перебування в карлицькій колонії Єпіфаній помітив в очах Карлика тінь жалю. Це здивувало ченця, бо таке почуття, як жаль, було мешканцям Майбутнього Раю невластиве, та ось старий ліліпут витер каправі очі й проказав, гірко зітхнувши:

— Твоє преподобіє, кличе тебе до себе сіятельний князь. А я ж то мав охоту таки сьогодні на політичних заняттях зрівняти тебе з нами. Подумалося, що Меншиков про тебе давно забув… Ан нєт!

Він помолов беззубим ротом, провів ребром долоньки по горлу і сплюнув спересердя. Затим кивнув головою й пішов попереду до воріт, де стояли сторожові гвардійці, щось там тихо прошепотів до них, і вони розступилися, піднявши мушкети «на караул».

Єпіфаній з карликом перейшли через місточок, під яким сльозився чистоводний струмок й, запливаючи під паркан, тут же пропадав у піщаному грунті; далі подався викладеною бруком доріжкою, дійшов до високих фігурних воріт з гартованого заліза, ворота відчинилися, слуги в барвистих лівреях позгиналися, лакейськими жестами запрошуючи гостей на подвір’я меншиковського палацу.

— Ох–ох, — знову зітхнув Поважний Карлик, — не скоро тобі бути зрівняним: його сіятельство до тебе прихильний. Ох–ох!

Через подвір’я — від воріт аж до аркової низької брами, що норою вгризалася в підчерев’я сірого казарменого палацу, вишикувалися лакеї в яскравих кафтанах, шовкових смугастих панчохах, у башмаках зі срібними пряжками й дивувалися, що мусять віддавати честь звичайному монахові й огидному карликові. Єпіфаній запитав у Поважного Карлика, за що їм така честь.

— Не нам, а його сіятельству. Кожна церемонія, що його стосується, мусить бути урочиста й велична. Я впевнений, що й до Сибіру його колись везтимуть з музикою і хоругвами…

Втім, брама прочинилася, і на подвір’я вибігли два блазні у ковпаках з дзвіночками: вдаючи із себе півнів, вони кукурікали, наскакували один на одного і билися до крові, а втомившись, поставали, витягнувши свої шиї, і протяжно запіяли, вітаючи гостей його сіятельства.

— Цей, ліворуч, — пояснив Єпіфанієві Поважний Карлик, — колишній князь Голіцин. Під час свого перебування в Італії з дипломатичною місією таємно одружився з італійкою і прийняв католицтво. Агент царя і Меншикова капітан Рум’янцев — ти про нього багато ще почуєш — розкрив таємницю, тож після повернення Голіцина до Петербурга Меншиков зробив його блазнем. А той, праворуч, — колишній граф Волконський. Він теж був у місії Голіцина і на прийомі у Ватикані мав необережність поцілувати Папі Римському пантофлю.

— Хіба карлицький світ за парканом не кінчається? — занепав духом Єпіфаній.

— Усюди, по всій імперії, — наш світ, — гордо промовив Поважний Карлик. — Тільки й того, що за парканом люди маліють, щоб бути відмінними від поспільства, а тут живуть у повному зрості.

У довгому склепінчатому коридорі тихо стояли кретини з величезними головами й короткими ногами, їх вигляд був добродушний, вони начебто мали заспокоювати прибулого на візит до князя; кретини маленькими ручками показували в глиб коридора, де стояв у парчевій киреї і треуголці маршалок–дворецький. Той кивнув головою, й Поважний Карлик дрібно позадкував і зник умить; дворецький маєстатичним жестом відчинив двері, і Єпіфаній опинився у просторій залі з мармуровими колонами, обвитими ліпленою з алебастру виноградною лозою, з розписаною античними сюжетами стелею, з якої звисали кришталеві люстри із сотнями запалених свічок.

Посередині зали у фотелі сидів князь Меншиков у світло–фіолетовому кафтані, в довгій білій перуці. Він пильно приглядався до Єпіфанія, врешті посміхнувся й мовив:

— Вельми ти сподобався мені в Батурині: я в своєму житті ще не бачив людини, пройнятої аж таким вірнопідданим страхом. Тож думаю, що ти розумієш і страх Божий, що де–не–коли огортає мене, смертного. Висповідатися мені пора. А ти слухай і постарайся відрізнити праведні мої діла від неправедних, бо чинив я їх і на свою, і на державну користь, і готуйся відпустити мені гріхи, якщо вони в мене є… Бери он пуфика, сідай і слухай… Чи, може, ти думав, що я заведу тебе до храму і вклякну перед сповідальницею?

В очах князя зблиснув лихий вогник і причаївся в глибині зіниць: так нишкне рись, коли бачить, що жертва вже не має змоги втекти.

А Єпіфаній і не подумував про порятунок; він був у цілковитій владі Меншикова так само, як колись у Батурині, здоланий жорстоким спокоєм князя і насланою йому самим дияволом владою карати смертю народ… Але ж якщо дається така влада людині, значить, існує вона в світі: звідкись цей світ її прийняв, узаконив і розпоряджається нею; цю страшну владу терпить навіть Бог — видно, вона йому потрібна… Чи ж то Єпіфанієва справа супротивитися їй, чи ж то має він силу для такого спротиву?

Покора, що заволоділа Єпіфанієм у Батурині й довела до непрощеного злочину мовчанки на вид найжахливішої збродні, підкрадалася до нього й тепер, намагаючись заволодіти ним і кинути знову до пекла гріха. Що задумав Меншиков з ним діяти, не знав Єпіфаній, та зрозумів,