Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

кадавральню. Недбала хода, воскова привітність на приємно-дурнуватому обличчі, олово тьмяних очей, механічний ритм рухів — Анрі навіть засумнівалася, чи живий профос.

Зовсім інша людина стала, дякую за увагу…

— То ми йдемо, любонько? — перебив її спогади Фрося.

Анрі кивнула.

* * *

Над вечір небо очистилося. Висипали перші, найдопитливіші зірки. Світлячки з мерехтінням, вдивлялися в суєтні справи, що діялися на твердіні земній. Присівши на ґанку, відтягуючи зустріч з Германом віч-на-віч, барон милувався сяючим дивом. У місті рідко дивишся на небо; значно частіше клянешся Овалом Небес, поминаючи його доречно й недоречно. Зараз небесне склепіння скидалося на бархотку королеви, підморгуючи з глибин розсипом діамантів.

Велич таїнства, — проспівав би трубадур.

Мир і спокій, — зауважив би скромний міщанин.

Скоро ніч, — почухав би потилицю випадковий подорожній у чистому полі.

У кожного знайшлося б чим пом’янути день, що минав. Зате кілька годин тому, коли над лиховісним перехрестям разкрились безодні небесні — слів бракувало, та й непотрібні вони були, слова…

…Складалося враження, що там, нагорі, прибиральниця, ніби їй руки покорчило, заходилася терти шваброю брудні хмари. Раз по раз дурепа викручувала ганчірку в підставлене відро, на дні якого за дурнуватим збігом виявилася земля. Мокрі до нитки, лицарі Вечірньої Зорі жалобною процесією віддалялися до берега Тітікурамби, несучи поранених на ношах, зроблених зі списів і плащів. Чорні страждали: їм до шалу хотілося забрати й кульгавого пульпідора, але врешті-решт довелося йти ні з чим.

«Чи часом не чурихці дощ наслали? — відсторонено думав Конрад, намагаючись привести до тями племінника: Герман сповз із коня йому на руки і знепритомнів. Мабуть, від радості, що бачить любого дядечка. — Цілком могли: щоб вояки трохи охололи. Якщо так, чаклун-темпестор у них страх який нетямущий. Сидить, мабуть, у вежі, ледар, і вусом не веде. Битва скінчилася, час би й сонечку виглянути…»

Насилу піднявши молодого стратега, барон розщібнув ремені, стяг з Германа зім’яту кірасу, роздер, не церемонячись, комір сорочки. Посадив, притуливши спиною до валуна — справжнього, а не псевдокаменя, що випадково відбився від загальної «кладки». Дощ, наївний цілитель, старанно поливав контуженого; порох перетворювався на грязюку. Баронові доводилося тримати племінника, щоб той не з’їхав у калюжу. Груди стратега важко здіймалися й опадали, обличчя спотворювали неприємні суми, викривляючи знайомі риси; очі під повіками жили окремим життям, як у сплячого, котрому сниться страшний сон.

Поруч, анітрохи не соромлячись, по-вовчому зализувала поріз на руці руда дівчина, абсолютно гола після зворотного перетворення. «Агнешка Мала», — згадав Конрад, відзначивши, що дівчина гарна собою, і нагота їй до лиця, оскільки виглядає зовсім природною. Рука дівчини для стороннього глядача сприймалася швидше як ліва передня лапа, але це Агнешку не псувало. Немов підслухавши чужі думки, руда змовницьки підморгнула баронові й заходилася нарешті одягатись у що попало. Як не дивно, частково одягнувшись, руда стала виглядати набагато більш визивно, ніж доти.

— Дозвольте, я допоможу вам.

Над Конрадом, сріблястою тополею над кущем верби, навис старець, шляхетного вигляду. Непристойно високий, прямий, з охайною борідкою, де ще збереглися смолянисті нитки. Дивився старий із щирим співчуттям. По вишитій тюбетейці, сивих кучерях і халату незнайомця струменіла вода, але він не звертав на зливу анінайменшої уваги, немов аскет-дощовик із секти «Aqua-vita».

— Буду дуже вдячний… — промурмотів барон, встаючи й машинально обтрушуючи коліна.

Старець нічого не робив і не говорив. Він уважно подивився на Германа — і той розплющив очі! Погляд у горе-командора був каламутний, безтямний. Фон Шмуц-молодший заворушився, але якось невлад: жужелиця раптом забула, для чого їй потрібні лапки.

Згадавши репутацію тутешніх чарівників, барон здригнувся.

— Не турбуйтеся, прошу вас, — посміхнувся старець зі значною часткою іронії. — Юнак живий. А ми не робимо бідриоганів з живих. Ці конвульсії — наслідок удару в голову… м-м… метальною булавою, якщо не помиляюся. Запаморочення, втрата координації рухів, розфокусований погляд. Всі симптоми наявні. Ваш родич?

— Племінник.

— Рада вас бачити, бароне! Яким вітром?

Вперше Конрад мав щастя зустріти вігілу при виконанні в одному шовковому халатику й босоніж. Халатик Генрієтта без особливого успіху намагалася загорнути, але робила це не надто переконливо, з помітним кокетуванням. Прикритися личиною вона й не подумала.

Барон відзначив подібність поведінки Генрієтти Кукіль і рудої гомулюпусиці Агнешки й трохи почервонів.

— Дозвольте відрекомендувати вам, гросмейстере: барон фон Шмуц, обер-квізитор першого рангу. Ми з його світлістю знайомі по службі. Бароне, перед вами — Ефраїм Клофелінг, глава Найвищої Ради некромантів Чуриха.

Барон церемонно вклонився. І ось цей змоклий до нитки усміхнений старигань, вбраний, як євнух у ла-ланзькому сералі — найбільший з нині живих некромантів?!

— Радий, щиро радий знайомству, — звеселився гросмейстер, немов усе життя мріяв пригорнути до грудей співробітника Всевидющого Приказу. — Пане барон, ви не в курсі: з якого приводу зчинилося побоїще?

— Дозвольте спершу висловити вам свою подяку, мессір…

«Ваше чорнокнижництво!» — лиховісним шепотом підказала Анрі, краще обізнана в титулуванні чарівників.

— Коли б не вчасне втручання вашого чорнокнижництва… — обер-квізитор уже збагнув, хто був той величезний ворон, що так хоробро спікірував на поле бою і ввів сторони конфлікту в ступор.

— Та годі вам! — засоромився Ефраїм Клофелінг. — Тут усі свої. Не мені дякуйте, а пані Кукіль. Вона перша помітила, що тут негаразд…

«Пані Кукіль» із найсерйознішим виразом обличчя зробила офіційний реверанс, від якого її халатик…

Конрад квапливо перевів погляд на гросмейстера.

— Причина баталії, ваше чорнокнижництво, пов’язана з проведеним мною розслідуванням, і я не вповноважений…

— Звичайно, друже мій! Таємниця слідства над усе!

— Але, беручи до уваги неоціненну допомогу вашого чорнокнижництва…

Розповідь зайняла не більше трьох хвилин. Барон був лаконічний: правда, сама правда, нічого, крім правди. Листи від «доброзичливця». Прозорий натяк на зв’язок квесторів із Чурихом. Побоїще в «Обителі героїв». Збір стурбованих родичів.

Слідство і припущення про інсценування. Виїзд навперейми; зіткнення на перехресті.

— Гм, загралися добрі молодці, — замислено посмикав старий мокру бороду. — Мало їм місця в Майораті?

На слова про листи й можливу причетність Чуриха до описаних подій гросмейстер демонстративно не звернув уваги. Конрад теж вирішив не загострювати питання: не час і не місце. Це клопіт Тихого Трибуналу, нехай Генрієтта й розбирається, якщо вважатиме за потрібне.

— Наше відомство цього так не залишить, — запевнив некроманта барон. — 3 Ордена Зорі суворо спитають.

Гросмейстер з розумінням закивав:

— Не сумніваюся, друже мій! Але, з вашого дозволу, я вас залишу. Поранені вимагають догляду. Я вже викликав команду доставки.

Вислухавши новину, барон мало не вчепився старому у вилоги халата. Поранених — у Чурих?! Старі не покинуть молодь на піклуванні некротів, і він, Конрад — перший.