Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

— До чого тут генерал Окунєв? Його вже нема.

— Як то нема?

— А так. Убили партизани. Націоналісти. В засідці.

— Яка шкода! Коли ж це сталося?

Приміщення, в якому містилися НКВС, гестапо, а потім КГБ

Він тицьнув мені газету, в якій повідомлялося про загибель генерала учора від рук бандерівців.

— Шкода, шкода, — сказав я. — Він би вам усе й пояснив. Я ж виконував його таємні доручення. Він наказав нам залишатися й далі у німців. Про ліквідацію об’єкта ми доповідали йому.

— Я нічого про це не чув.

— А коли ви його востаннє бачили?

— Та я взагалі його від початку війни не бачив. Ми були на різних фронтах.

Все складалося для мене чудово.

— Отже, генерал Окунєв доручив мені заявити себе фольксдойчем і вдавати, що я працюю на німців. А насправді я постачав йому всі відомості про пересування військ у наших околицях. Передавав підслухані розмови офіцерів і їхніх жінок, викрадав з їхніх портфелів секретні документи. Навіть організував ліквідацію однієї високопоставленої дами в нашому готелі. Та я наближав цю побєду, як міг.

Він дивився на мене виряченими очима. Йому не хотілося у це вірити, але що він міг протиставити? Але тут я добив його.

— Генерал Окунєв, з яким я, між іншим, бачився не далі як місяць тому, передав для вас подарунок.

— Що за подарунок?

— Не знаю. Принесу — побачите.

Він мене відпустив, а за дві години я повернувся і поклав перед його носом валізу, яку прихопив у Краухового ординарця. Потім подав йому ключика. Валізу я задля ефекту опечатав, приклавши пфеніга. Скворцов відчинив валізу так, аби я нічого не зміг побачити й розкрив рота. Та й чого б не роззявити — там було і золото, і срібне приладдя, і кілька пляшок із ромом. Я стояв, вдаючи, що мені й геть не цікаво, що у тій валізі.

— Ти сюди не зазирав? — запитав він, прижмурившись.

— Боронь Боже. Я б не посмів.

Він затраснув валізу і сховав у шафу. Я помітив на його обличчі задоволення.

— Тепер мені вірите? — запитав я вдавано стривоженим голосом.

Він кивнув.

— Будеш і далі працювати на нас.

— Тобто моя посада директора готелю і ресторану «Жорж» зберігається?

— Так. Тільки назва тепер буде інакша: «Інтуріст». Там будуть зупинятися лише високі гості. Будеш моїми очима і вухами. Все там повинно бути на високому рівні. Особливо кухня.

— А можна запитати, коли будуть ховати генерала Окунева і звідки? — поцікавився я вже у дверях. Він здивовано подивився. Я пояснив: — Хочеться, знаєте, попрощатися. Стільки років разом працювати...

— Завтра о дванадцятій. З колишнього Промислового музею... Тепер він буде музеєм Леніна.

Я відкланявся і пішов на роботу. «Жорж» відчутно втратив на своєму шику. Зараз більшість публіки складала нова совєтська номенклатура, вбрана недбало і без смаку, видно було, що поселилися вони саме в «Жоржі», бо чимало хто був без маринарки, що неможливо було уявити за старих часів. Двоє якихось гостей вигулькнуло на порозі ресторації в смугастих піжамах і капцях, виглядали, як в’язні з Бригідок, тільки що грубі. Кілька десятків пар очей відразу звернули на них увагу. Однак такої неповаги до закладу не витримав старий кельнер і чемно випровадив їх, пояснюючи, що то поважний ресторан, а не «сталовая».

Наступного дня я пішов до музею попрощатися з генералом. Біля його домовини стояла почесна варта. Уздовж стіни стояли крісла, там сиділа заплакана вдова у чорній хустині, була молода й приваблива, видно, що вони побралися недавно. Ціла група жінок, мабуть, теж офіцерських вдів, сиділи на кріслах неподалік і перешіптувалися. Стояла тиша, аж поки військовий не подав знак, до домовини підійшов тип у цивільному і зачитав з папірчика про гидких ворогів, які підступно вбили вірного сина і т. д. Вдова захлипала, я сів біля неї, обняв за плечі й прошепотів:

— Ви втратили чоловіка, а я втратив друга. Та що там друга — він мені був, як батько. Візьміть ось це, — поклав я їй в долоню золоту брошку. — Він дав мені її напам’ять, а тепер я передаю вам. — Вдова здивовано лупала очима, але золото є золото, воно відчиняє будь-яке серце. — Я дуже хочу сказати кілька добрих слів про мого друга. Можна? — Вона кивнула. — Тоді скажіть, що слова просить «Андрей Попєль, друг генерала».

Вдова слухняно те все пробелькотіла, а я підійшов до домовини й виголосив промову про доблесного генерала, видатного стратега, героя і, не побоюсь цього слова, мого найкращого друга, який загинув за наше щасливе життя. Вдова тряслася в риданнях, а я поклав руку покійникові на груди і звістив, що клянуся мстити його ворогам і вбивцям, гідно несучи прапор перемоги до переможного кінця нашої победи. Відтак я відійшов набік. Тип у цивільному дивився на мене з підозрою, він навіть зробив крок до мене, коли саме увійшов генерал Скворцов у супроводі ще кількох полковників та генералів. Скворцов, порівнявшись зі мною, потиснув мені руку. Тип відразу завмер на місці, а я подумав: як добре, що я встиг до приходу генерала завершити промову. Полковники й генерали по черзі підходили до вдови й шепотіли банальні слова співчуття. За хвилю заграла військова оркестра, і домовину винесли з музею. Я думав утекти, але Скворцов узяв мене за плече і запросив до свого авта, тож я змушений був поїхати й на цвинтар і відбути всю ту червону нудоту. З цвинтаря Скворцов забажав пом’янути генерала у «Жоржі» й запросив ще кількох полковників та генералів разом з удовами. У такому товаристві ми й з’явилися у ресторації. Я завів їх до сепаратки й наказав накрити стіл за вищим розрядом. Скворцов познайомив мене зі своїми друзями, назвавши «нашим чєлавєкам», і посадив до їхнього столу. Німці мене за такий стіл ніколи не садили. Я відчув свою значущість. У нас ще були старі запаси, і поминки вдалися на славу. Усі були задоволені, плескали мене по плечах, пили зі мною на брудершафт,