Ерік Ларсон - Постріл із глибин

— Корабель був настільки великим та швидким, що здавався просто неуразливим. Крім того, тоді панувала думка, що жоден командир німецької субмарини не топитиме пасажирський лайнер — це було абсолютно неприпустимо навіть уявити.

— У книзі багато незвичайних персонажів. Хто з них Ваш улюблений?

— Двайт Гарріс, той молодий ньюйорківець, який їхав в Англію запропонувати руку та серце своїй дівчині. Його історія просто чарівна, навіть незважаючи на те, що тоді загинуло понад тисячу людей. Він дуже радів, що залишився живим, і написав матері довгий лист (вона, мабуть, знепритомніла, коли його читала).

— Президент Вудро Вільсон та розвиток його стосунків з Едіт Ґалт займають велику частину книги. Чому Ви вирішили приділити їхній історії так багато уваги?

— Їхня історія важлива в контексті сюжету. Нерідко історичні події подають так, наче нічого, крім цього, не відбувалося. Мені здалося інтригою те, що, поки «Лузитанія» перетинала Атлантику на шляху до фатальної зустрічі, Вільсон закохувався все сильніше в Едіт — аж до того, що повністю розгубився й ужив чи не найбільш недоречний вислів за всю історію президентських промов.

— Ви крок за кроком описуєте кожну мить страшної трагедії. Що Вам допомагало відтворити ці події?

— Найбільш корисними виявилися розповіді людей, зроблені невдовзі після трагедії. Мені довелося працювати з дуже багатою на події хронікою: мир та спокій на борту, коли в полі зору з’явилось узбережжя Ірландії, момент удару, далі жахливі події затоплення, складні рішення для батьків, вибір пасажирів: стрибати, сісти в шлюпки чи залишитися на борту. Усі ці події відбувалися паралельно з окремими подіями на субмарині — про них ми знаємо з військового журналу капітана Вальтера Швіґера, а також із перехоплених повідомлень. Усе це я використав, щоб створити відчуття наростання небезпеки та страху.

— Що для Вас стало найбільш неочікуваним протягом Вашого дослідження?

— Найбільш зворушливим моментом для мене стало відвідання Університету Ліверпуля, де мені дозволили попрацювати з посмертними знімками, зробленими після катастрофи. Звичайно, робити фотографії чи якимось іншим чином копіювати зображення мені було не можна з очевидних причин. Але ці фотографії дійсно дозволили мені усвідомити те, що часто губиться в історіографії, — що ця подія стала трагедією та невимовним жахом для двох тисяч чоловіків, жінок і дітей.

— Ви кажете, що «Постріл із глибин» — це морський варіант «Диявола у Білому місті». Чому?

— Це було дійсно розкішне судно, втілення гордості та інновацій того часу. Воно прямувало крізь води океану назустріч іншому судну, німецькій субмарині під командуванням славетного вбивці людей та кораблів. Мені здалося, що цей аспект дещо перегукується з темами, які постають у «Дияволі», — протиставлення добра і зла, темряви і світла, інновацій і руйнації.

— Капітана субмарини Вальтера Швіґера любили його підлеглі, але він безжально топив кораблі та людей. Як до нього треба ставитися — ненавидіти чи захоплюватися?

— Ні те, ні інше. Він був капітаном субмарини, і його єдиним завданням було затопити якомога більше британських кораблів. Ішла війна, і він виконував свою роботу. Але водночас його людяності вистачило на те, щоб урятувати таксу після однієї з атак.

— Супертаємна група шпигунів працювала в Адміралтействі та слідкувала за німецькими субмаринами. Вони знали, що «Лузитанія» сильно ризикує. Чому вони не передали цю інформацію?

— А це і є одна з загадок «Лузитанії»: чому кораблеві дозволили перебувати в британських водах без супроводу, а капітан отримав лише мінімум інформації щодо небезпеки, яка чекала на нього в Ірландському морі. У своїй книзі я пропоную декілька можливих пояснень, а читач уже нехай вирішує для себе.

— Каштана Вільяма Томаса Тьорнера звинуватили в затопленні «Лузитанії» — ті, кому краще видно. Чому?

— Для мене відповідь очевидна: в Адміралтейства була надто важлива таємниця, і її треба було захищати. Але не хочу нікому зіпсувати інтригу — нехай читач дізнається про це з книги.

Ерік Ларсон: звідки беруться ідеї?

Найважчий період мого життя — час після виходу книги. І я не про нетерпляче очікування на перші відгуки — хоча це теж доволі напружений час. Ні, найважче для мене — пошук ідеї для наступної книги. Не знаю, чому саме це для мене так складно. Ви, мабуть, уявляєте, що це найбільш приємна частина: сидиш собі на сонечку у дворі в Сіетлі з ноутбуком на колінах, п’єш чай, навкруги гудуть бджоли... Ну, ще іноді нахиляєшся, щоб записати чергову геніальну ідею на аркуші, де вже не вистачає місця. Самовдоволене життя, широка щаслива усмішка на обличчі.

Насправді ж, коли я не працюю над книгою, мій день проходить зовсім не так. Він набагато менш яскравий. Замість бджіл — оси. Я стаю дратівливим, перебувати поруч зі мною — не найприємніше товариство.

Моя подруга придумала вислів, що добре описує мій стан у цій фазі роботи. Вона каже, що я «у темному краю безідейності». Чомусь, коли я закінчую чергову книгу, у мене ніколи немає ідей у запасі. Як би я хотів, щоб було інакше і я міг відкрити пошарпаний записник, де з десяток чудових ідей чекають на втілення. Здається, у моїх колег-письменників усе саме так. Вони ходять довкола, наче фонтани ідей, — скаржаться, що ідей забагато й просто не вистачає життя всіма ними зайнятися, що не можна писати дві книги одночасно, а то й три. Я заздрю цим людям, цим джерелам енергії та творчої сили. «Щастить же вам!» — кажу. А сам хочу сказати: «Якщо ви ще хоч раз поскаржитесь, я вас заріжу». Тут у мене є якесь відхилення, визнаю.

Думаю, це можна пояснити тим, що з кожною новою книгою я розвиваюсь інтелектуально, і тому те, що здавалося хорошою ідеєю, більше не годиться. Наприклад, коли я написав «Isaac’s Storm», книгу про страшний ураган, який