Чарльз Діккенс - Посмертні записки Піквікського клубу

відвідувачі увійшли, він засунув засув і усміхнувся. На цю усмішку усміхнувся й Джоб, а за ним і Сем. Гадаючи, що цього ж чекають і від нього, усміхався аж до кінця побачення і містер Піквік.

Джентльмена з нечесаним волоссям така німа заява, здається, задовольнила цілком, бо він дістав спід ліжка плисковату кам’яну пляшку кварти на дві й налив три склянки джину, яким Джоб Тротер з Семом дали лад надзвичайно майстерно.

— Ще? — спитав свистячий джентльмен.

— Ні, годі,— відповів Джоб Тротер.

Містер Піквік заплатив, засув відсунули, і вони вийшли, при чому нечесаний джентльмен дружньо хитнув головою до містера Рокера, який в той час проходив мимо.

Потім містер Піквік відвідав усі коридори, всі сходи і ще раз обійшов круг двору. Більшість людей, що мешкали в тюрмі, скидались то на Майвінса, то на Смангла, то на капелана, то на різника, то на кінського баришника. Скрізь був такий же бруд, такий же гамір і гвалт. Кожен куток нагадував інший, і гіршими і кращими сторонами. Увесь будинок, здавалося, не знав спокою, і всі метушилися й тинялися по тюрмі, мов неприкаяні душі.

— Досить я бачив, — сказав містер Піквік, відкидаючись на спинку стільця в своїй маленькій кімнатці.— У мене голова болить від цих сцен і стискується серце. Відтепер я буду в’язнем у моїй власній камері.

І містер Піквік суворо додержував цієї обіцянки. Три довгі місяці просидів він у себе, виходячи в коридор хіба вночі, коли більшість в’язнів спала або бенкетувала по своїх кімнатах. Неволя починала вже погано відбиватися на здоров'ї нашого героя; але ні повсякчасні прохання Перкера та друзів, ні ще частіші застереження та вмовляння містера Семюела Веллера не могли примусити його хоч на йоту змінити своє рішення.

РОЗДІЛ XXXV

оповідає про зворушливий і делікатний вчинок, не позбавлений дотепності, вигаданий і виконаний панами Додсоном та Фогом.

До кінця липня залишався ще тиждень, коли на Госвелській вулиці можна було побачити найманий кабріолет, невідомо який номер, що їхав дуже швидко. В ньому було три особи, крім візника, який, звичайно, містився на своєму маленькому сидінні збоку екіпажу. Поверх хвартуха висіли дві шалі, що належали, очевидно, двом невеличким, відьмуватим на вигляд дамам. Між ними, стиснутий до дуже малого об’єму, сидів джентльмен понурого й покірного вигляду. Тільки він збирався вкинути своє слово в розмову, як одна із згаданих відьмуватих дам зараз же уривала його мову. Відьмуваті дами і похмурий джентльмен давали візникові розбіжні вказівки, скеровані, проте, на одну мету — змусити його зупинитися перед дверима квартири місис Бардл, які, на думку похмурого джентльмена і всупереч твердженням обох відьмуватих дам, мали бути зеленого, а не жовтого кольору.

— Більшість голосів за жовті двері,— сказала, нарешті, візникові одна з відьмуватих дам. — Під’їздіть до будинку з жовтими дверима.

Але коли кабріолет під’їхав до них якнайблискучіше, „вчинивши, — як висловилась тріумфуючи одна з відьмуватих дам, — стільки шуму, немов ми приїхали в нашій власній кареті", і коли візник зліз, щоб допомогти дамам висісти, з вікна майже сусіднього будинку з червоними дверима виткнулась кругла голівка добродія Томаса Бардла.

— Прикра штука, — сказала згадана вже відьмувата дама, лихим оком глянувши на похмурого джентльмена.

— Це ж не моя провина, серце, — захищався той джентльмен.

— Не розмовляй зі мною, — відповіла дама. — До будинку з червоними дверима, візник! О, коли існує жінка, яку зганяє з світу негідник, що користується з найменшої нагоди збезчестити свою дружину перед чужими, то ця жінка — я.

— Вам повинно бути соромно, Редл, — промовила друга маленька жінка, що була не хто інша, як місис Клапінс.

— Та що ж я зробив? — спитав містер Редл.

— Не говори зі мною, тварюко, бо інакше я забуду про свою стать і відлупцюю тебе, — попередила місис Редл.

Поки відбувався цей діалог, візник якнайганебніше вів свого коня за вуздечку до будинку з червоними дверима, які відчинив уже добродій Бардл. Справді, це був низький І непристойний спосіб під’їздити до будинку приятельки. Екіпаж не підкотив стрілою, візник не зскочив з козел, не стукав у двері, не відкинув хвартух в останній тільки момент, щоб леді не довелося сидіти на вітрі, і ніхто не подав їм шалей потім, як це робить кучер власної карети. Увесь ефект пропав. Краще було б прийти пішки.

— Ну, Томі,— сказала місис Клапінс, — як здоров’я твоєї бідної матусі?

— О, дуже добре, — відповів добродій Бардл, — вона у вітальні, що на вулицю. Все гаразд… і зі мною теж усе гаразд. — Тут добродій Бардл сунув руки в кишені й почав стрибати з тротуару на перший східець сходів і назад на тротуар.

— І ще хтонебудь їде, Томі? — спитала місис Клапінс, поправляючи на собі пелерину.

— Місис Сендерс їде теж, — відповів Томі.—І я їду теж.

— Поганий хлопчисько, — зауважила маленька місис Клапінс. — Тільки й гадки що про себе. А підійди но сюди, голубчику Томі.

— Ну? — сказав добродій Бардл.

— А хто ще їде, моє серденько? — улесливе допитувалась місис Клапінс.

— О, місис Роджерс їде, — відповів добродій Бардл і широко розплющив очі, подаючи цю звістку.

— Як? Та дама, що найняла кімнату? — скрикнула місис Клапінс.

Добродій Бардл засунув ще глибше руки в кишені і кивнув головою рівно тридцять п'ять разів, даючи зрозуміти, що то була саме їхня жилиця і не хто інший.

— Боже мій! — скрикнула місис Клапінс. — Та це ж ціле товариство.

— А якби ви знали, що у нас в буфеті, то ви й не те ще сказали б, — додав добродій Бардл.

— А що ж там, Томі? — піддобрюючись, питала місис Клапінс. — Ти ж скажеш мені, Томі, я знаю.

— Ні, не скажу, — відповів добродій Бардл, хитаючи головою й знову збираючись стрибнути на перший східець.

— Погане дитинча, — пробурмотіла місис Клапінс.—

Який розбещений, гидкий малюк! Та ну бо, Томі, скажи своїй милій Клапі.

— Мати казала, щоб я не говорив, — відповів добродій Бардл. — І мені чогось дадуть; і мені!—і захоплений блискучою перспективою, жвавий хлопець з новою силою віддався своїй дитячій розвазі.

Поки відбувався вищеописаний допит дитини ніжного віку, містер і місис Редл мали суперечку з візником з приводу плати, і, коли той переміг, місис Редл, хитаючись, побралася вгору.

— Що трапилося, Мері Енн? — скрикнула місис Клапінс.

— Я вся тремчу, Бетсі,— відповіла місис Редл. — Редл не такий, як інші мужчини. Він усе скидає на мене.

Це було несправедливо відносно безталанного Редла, бо симпатична дружина відіпхнула його з самого початку дискусії й раз назавжди звеліла придержати свій