Томас Олд Х'ювелт - Відьма

Незадовго до світанку до кімнати Гризельди Холст увійшла тінь. Сморід протухлого м’яса із крамнички розтікся по всьому будинку, ніби солодко-нудотний туман, але Гризельда не мала сил спуститися вниз і викинути його. Джейдон заснув увечері рано, отупілий від великої дози літієвих препаратів, мало що розуміючи з того, що сталося, а швидше за все, взагалі не розуміючи нічого. Це був разючий контраст із поведінкою його матері. Одному Богу було відомо, що Гризельда, мабуть, ретельніше, ніж будь-хто у місті, готувалася до того дня у майбутньому, коли Катаріна зможе відкрити очі… але зараз, коли це таки сталося, вона опинилася у стані, який можна було назвати конвульсивним паралічем. Дуже раптово це трапилося. Її навіть ніхто не попередив! Чи не означало це, що Катаріна справді від неї відвернулася?

Гризельді потрібен був час, щоб поміркувати про те, що тепер чекало на неї. Але думки не приходили до голови. Почувши будь-який незнайомий звук, скрип плінтуса, сумне зітхання конструкцій будинку, вона вставала з ліжка і знову й знову кружляла мовчазним другим поверхом свого дому з недогарком свічки у тремтячих руках, вдивляючись у кожну тінь, що колихалася в пітьмі. Але полювала вона лише за породженням власної уяви. Нарешті змучена Гризельда заснула… і з кожним її вдихом повітря, сповнене смороду від розкладання тухлого м’яса, заходило їй до легенів і гниття з силою проникало в усі пори її тіла.

Але одну-єдину тінь біля ліжка вона так і не помітила. Гризельда лише щось промимрила, коли її єдина подруга нарешті дала їй відповідь, яку вона так палко бажала почути протягом усіх цих років. Раптом ці широко розкриті очі опинилися прямо перед нею, приковуючи її до сну, який вона бачила. Не було видно ані обличчя, ані декорацій, ані навіть рота — тільки оті очі. Гризельда крутилася в ліжку, мокра від поту, заривала обличчя в подушку, адже навіть уві сні вона знала, що перед нею — її найбільш моторошний кошмар. А потім зазвучав голос. Людських слів не було чути, і не людською мовою скористалася Катаріна, щоб розповісти їй свою історію. Гризельда вслухалася в неї, як щур у клітці слухає джерготіння свого дресирувальника, не в змозі збагнути геть нічого. Катаріна розповідала їй про світ і про те, як почувається вигнанець із нього, про обман і про вибір, який робиш на підґрунті любові, про те, як тебе розчавлюють тим, що примушують пожертвувати дитиною, яку любиш більше за всіх на світі, щоб урятувати іншу дитину, яку так само любиш більше за всіх на світі. Не знала точно Гризельда, коли закінчився той сон, але коли вона прокинулась і сіла у ліжку, сірі ранкові промені скоса падали крізь фіранку. Уві сні вона скинула з себе стьобану ковдру і тепер гидливо дивилася на своє воскове, м’ясисте тіло, яке надто довго ніхто не любив — ані хтось інший, ані вона сама. Гризельда забула про те, що то означало — робити вибір на підґрунті любові; усе, про що вона знала, зводилося до жорсткого виживання.

І коли Гризельда почула похмурий гамір юрби, яка, очевидно, зібралася на міському майдані під її вікнами, до її голови почала заповзати думка — о, якою ж вона була переконливою! — про те, що вона дійсно може врятувати себе, принісши у жертву Катаріні свого сина Джейдона… і таким чином вона вщент перекрутила зміст того послання, з яким до неї звернулася відьма.

Розділ 31

— От він і настав, правда? — запитав Воррен Кастільо по поверненні до центру управління. — Маю на увазі, кінець усьому.

Грім кивнув, не маючи сил дивитися йому в очі. Голос його співробітника звучав, ніби голос наляканого хлопчака, який хоче почути від матері запевнення, що це все лише нічний кошмар, і Грім віддав би свою праву нирку тільки за те, щоб мати змогу створити таку ілюзію для них обох. Та навіть пряму кишку, якби в тому була потреба.

— Воррене, дякую, що ти повернувся, але, якщо бажаєш зараз бути разом із дружиною, я ніскільки не заперечую.

Воррену було важко тримати емоції під контролем, але він узяв себе в руки.

— Ні, я залишаюся. Ми потрібні місту.

А потім Грім зробив учинок, абсолютно йому не притаманний, на який він не вважав себе здатним за будь-яких обставин. Він узяв Воррена за руки і обійняв його. Вийшло це дещо незграбно, але обійми надали обом чоловікам сил у цю мить безпросвітного мороку. Поміркувавши, Воррен збагнув сенс цього жесту — Грім розцінював їхні шанси вибратися живими з цієї халепи як один до безкінечності.

Грім гарячково намагався знайти якийсь вихід, і водночас думки шматували його, ніби шрапнеллю, словами з тієї розмови із подружжям Делароса:

«Якого дідька ця бісова відьма хоче від вас?»

«Помсти.»

«Ми вважаємо, що вона хоче помститися.»

Відьмоконтроль не мав на випадок Судного дня навіть плану надзвичайних дій з тієї простої причини, що ні в кого не було ані найменшого уявлення про те, як розгорнуться події. Єдиним сценарієм, обговорюваним лише в загальних рисах, була негайна евакуація усіх, але, якщо чутки таки виявилися правдою, той сценарій перетворився на велетенський довбаний облом.

Грім негайно послав Клер Хеммер знайти Едді Мак-Конроя, міського електрика, щоб встановити причину збою в мережі, але незабаром стало зрозуміло, що не технічна проблема відрізала Блек-Спрінг від навколишнього світу, а надприродна. Та й ішлося не лише про електрику. Збій був у всьому. Не було водопостачання. Мовчали телефонні лінії. Не було газу. Усе по повній бісовій програмі. О дев’ятій того вечора Роберт Грім переконався, що Блек-Спрінг катапультувався у сімнадцяте століття, і його охопив такий глибокий шок, що він більше не міг з ясним розумом обмірковувати наслідки цієї події.

«І в нас є всі підстави вважати, що, як тільки її очі відкриються і вона почне вимовляти свої прокльони, ми всі помремо.»

«Зосередься! Думай про позитив. Думай про дітей. Кров!»

Він хруснув пальцями в себе за потилицею.

— Добре. Гаразд. Потрібно викликати допомогу. Іншого шляху немає. Лише Пойнт.

Клер його зупинила:

— Роберте, ти ж знаєш, що без Колтона Метерса ми не можемо самі приймати рішення…

— Ти бачиш тут Колтона Метерса?

Ці слова він майже викрикнув. Її лоб — ось що його дратувало. Він не міг його терпіти. Клер так туго збирала волосся у жмуток на потилиці, що здавалося, ніби її обличчя ось-ось відірветься від черепа