Олег Говда - Королівство у спадок, Олег Говда

— Чорний ворон, що ти в'єшся

Над моєю головою?

Смерті ти не дочекаєшся.

Лети далі стороною!

Пісня піснею, а ноги самі додали ходи.

Вороння, помітивши мене, ще голосніше закаркало. Деякі, мабуть, найголодніші, навіть опустилися нижче, але напасти на людину, яка все ще залишалася невидимою мені крізь високі стебла полину та чорнобилю, поки не сміли. Хоча, з кожним колом, кількість тих, що не бажали відмовлятися від здобичі, ставала усе більшою, і ця чорна хрипкоголоса хмара, з кожним разом, все сильніше притискалася до землі. Вже майже нависаючи над травами.

І тут допомогла Синільга. Розпрямила крила і голосно заклекотіла. Очевидно, орлани теж недолюблювали вороння.

Багатоголосе каркання стихло миттєво. Мов звук вимкнули. І в цій тиші лютий крик орлана пролунав ще голосніше.

Чорна хмара метнулася вгору, ніби підкинута, а потім вся зграя, навіть не оглядаючись, стрімко помчала геть. І хвилини не минуло, як на небі жодної темної цятки не залишилося. Як ураганом здуло.

— Розумниця… — похвалив я птаха. — Гарно впоралася. Будемо вечеряти, нагадай, щоб я тобі чогось смачненького відрізав…

Синільга подивилася прихильно і злегка потерлася головою об мою потилицю. Прямо, як кошеня.

А я зібрався з силами і перейшов на біг. Відлякати вороння — це добре, але якщо вони так знахабніли, то у того, хто там лежить і потребує допомоги, сил вже зовсім немає.

Трави скінчилися різко, наче хтось викосив коло, радіусом метрів з десять. А побачене у центрі мені зовсім не сподобалося. Меч буквально стрибнув у руку.

Серед витоптаного до чорноти кола лежала… ні, хвала богам, не Леонідія. Здалося так тільки в першу мить. Інша, незнайома мені дівчина. Але, судячи з характерного одягу та зачіски — теж із амазонок.

На щастя, вона не була поранена. Зате зв'язана так хитро, що не тільки не могла підвестися, а й навіть — дотягнутися зубами до вузлів на зап'ястях, а пальцями рук — до мотузки, яка стягувала щиколотки. І єдине, що залишалося бранці, це кутулятися по землі. Тим самим відлякуючи ворон.

Але, якщо судити з того, що ворушилася вона ледь-ледь, сил у амазонки залишалося не надто багато. Того й дивись, знепритомніє.

Меч, через брак іншого ворога, із задоволеним шипінням розрізав мотузки на руках і ногах дівчини. Від довгого перебування в одній позі, тіло її затекло, і амазонка не змогла стримати стогін, коли кров потекла по одеревілих м'язах. Але вже наступної миті, вона різким перекатом пішла вбік і схопилася на ноги, приймаючи бойову стійку. Її повело убік, але дівчина встояла.

— Ти хто? — хрипко вимовила потрісканими і покусаними в кров губами.

— Мандрівник… — знизав плечима я, намагаючись не робити різких рухів. Потім відчепив від пояса флягу. — Пити хочеш?

Можна було не питати... Судячи з запалених очей і білого нальоту навколо рота, дівчина нестерпно страждала від спраги.

— Лови…

Фляга по плавній навісній дузі перелетіла і впала біля її ніг.

Амазонка сіпнулася, але не нахилилася.

— Поклянись, що це не вони тебе прислали… — вона ледве стримувалась. Стискаючи кулаки і покусуючи губи. — Якщо так, то краще вбий. Я більше не витримаю!

— Хто саме? — уточнив я, демонстративно сідаючи на землю. Людина, що сидить, не здається небезпечною і викликає трохи більше довіри.

— Мисливці за косами…

— Ніколи про таких не чув… — чесно відповів я. — Але хіба мого слова буде достатньо? Сказати можна все, що завгодно.

— Це не так… — вона різко хитнула головою, і згадана коса пересунулася з-за спини на груди. — Я вже пройшла посвяту і відчуваю, коли чоловік бреше.

— Круто… Тоді ти мусиш знати, що напитися я тобі теж без каверзи запропонував.

Мабуть, вона й справді щось таке вміла, бо після цих слів підняла флягу і приклалася до шийки. Пила довго і жадібно... Напевно, навіть не відчуваючи смаку, ані запаху. Головне, напій був прохолодним і мокрим… І тільки коли в баклазі, мабуть, уже нічого не лишилося… в очах дівчини промайнула тривога.

— Отрута? — ледве повертаючи язиком, промовила вона. — Все ж таки ти з ними й дав мені отруту? Але як?

Амазонка похитнулася і опустилася навколішки.

— Чому я не відчула?

У голосі дівчини було більше подиву, ніж обурення чи ненависті.

— Ти маг? Так? Відвів очі ...

Вона втрачала сили прямо на очах і навіть на колінах вже не могла стояти, не спираючись на руки.

— Хороша отрута… швидко діє… — язик амазонки ледве ворушився, через що частину слів доводилося вгадувати. — Дякую… не мучитимусь… — і впала на бік.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно