Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

— Мені це все остогиділо.

Філіп на мить завагався, інстинктивно відчувши, що може сказати щось, що її розчулить. Він розпачливо шукав потрібні слова.

— Це так жорстоко, мені весь час доводиться стільки всього терпіти. Ви не знаєте, як це — бути калікою. Звичайно, я вам не подобаюся. На інше я й не міг сподіватися.

— Філіпе, я такого не казала, — швидко заперечила дівчина. У її голосі раптом пролунала жалість. — Ви знаєте, що це неправда.

Тепер він вжився у роль і продовжував глухим низьким голосом:

— Ох, я весь час це відчував.

Мілдред взяла хлопця за руку, подивилася на нього, і на її очах забриніли сльози.

— Присягаюся, для мене це не мало жодного значення. Минуло кілька днів після нашого знайомства, і я цього більше не помічала.

Філіп продовжував трагічно і похмуро мовчати. Йому хотілося, аби у дівчини склалося враження, наче його переповнюють емоції.

— Філіпе, ви ж знаєте, що страшенно мені подобаєтеся. Просто часом ви такий настирливий. Нам слід швидше помиритися.

Дівчина нахилилася ближче, і Кері, з полегшенням зітхнувши, поцілував її.

— Тепер ви знову щасливий? — поцікавилася вона.

— Божевільно щасливий.

Мілдред побажала йому на добраніч і побігла дорогою, що вела додому. Наступного дня він подарував їй маленький годинничок із брошкою, який можна було пришпилювати до сукні. Дівчина вже давно про нього мріяла.

Однак минуло кілька днів, і, подаючи чай, Мілдред поцікавилася:

— Пам’ятаєте, що ви пообіцяли мені того вечора? Ви дотримаєте свого слова?

— Так.

Філіп уже розумів, що вона зараз скаже, і був готовий до того, що почув.

— Річ у тім, що сьогодні я зустрічаюся з тим паном, про якого вам казала.

— Гаразд. Сподіваюся, ви гарненько розважитеся.

— Ви ж не проти, правда?

Тепер він чудово володів собою.

— Мені це не подобається, — усміхнувся він, — але не хочу бути нестерпно прикрим.

Дівчина з хвилюванням чекала сьогоднішнього побачення і радо про нього базікала. Філіп не розумів, чи вона навмисно робить йому боляче, чи просто така бездушна. Він уже звик пояснювати її жорстокість нестачею клепки. Мілдред бракувало розуму, аби збагнути, що вона робить йому боляче.

— Він узяв квитки до Тіволі, — продовжувала дівчина. — Запропонував мені вибрати, і я вирішила, що хочу піти туди. А вечеряти ми підемо в кафе «Ройял». Він каже, що це найдорожче місце у Лондоні.

«Він джентльмен в усьому», — подумав Філіп, але стиснув зуби, аби не прохопитися жодним словом.

Він пішов до Тіволі й побачив там Мілдред із її супутником, юнаком із гладеньким обличчям, прилизаним волоссям і франтуватим виглядом комівояжера. Парочка сиділа у другому ряду партеру. Дівчина надягнула великий чорний капелюх зі страусовим пір’ям, який їй неабияк личив. Свого кавалера вони слухала з добре знайомою Кері спокійною усмішкою; Мілдред ніколи не виявляла бурхливих почуттів, і змусити її сміятися міг лише непристойний жарт, але Філіп бачив, що їй цікаво й анітрохи не нудно. Він із гіркотою подумав, що показний блиск її супутника чудово їй пасує. Через свій млявий характер Мілдред обожнювала галасливих людей. Філіп полюбляв дискутувати, але не мав хисту до світських бесід. Він захоплювався безпосередньою жартівливістю, в якій його друзі (скажімо, Лоусон) були справжніми фахівцями, а його власне почуття неповноцінності робило хлопця сором’язливим і незграбним. Те, що його цікавило, змушувало Мілдред нудьгувати. Вона вважала, що чоловіки повинні розмовляти про футбол і перегони, а він на цьому не розумівся. Не знав Філіп і загальновідомих жартів, які завжди викликають регіт.

Він завжди побожно ставився до друкованого слова і тепер, аби стати цікавішим для Мілдред, почав уважно читати «Спортінґ таймс».

62

Філіп свідомо віддався на поталу пристрасті, яка його підточувала. Він знав, що людина передовсім мінлива, тож рано чи пізно все скінчиться. І цього дня він чекав із нетерпінням. Кохання нагадувало паразита в серці, це огидне створіння висмоктувало з хлопця всі соки та поглинало свідомість Філіпа так, що його більше нічого не цікавило. Раніше він захоплювався гармонією Сент-Джеймського парку і частенько любив посидіти там на лавиці, розглядаючи на тлі неба гілки дерев, схожі на японські гравюри; чарівна Темза зі своїми баржами і пристанями здавалася йому нерозгаданою загадкою; мінливе небо над Лондоном сповнювало душу Філіпа приємними фантазіями. Але тепер усе це його не цікавило. Без Мілдред він нудьгував і не знаходив собі місця. Часом йому здавалося, що смуток можна заспокоїти живописом, але юнак тинявся Національною галереєю, як пересічний турист, і жодна картина не змушувала серце завмерти від емоцій. Кері замислювався, чи зможе колись знову цікавитися тим, що раніше так любив. Читання завжди було його пристрастю, але тепер книжки не мали для нього ніякого значення, і Філіп просиджував вільні години у кімнаті для паління в інститутському клубі, гортаючи незліченні журнали. Це кохання було мукою, і Кері страшенно обурювався своєю неволею, він був ув’язненим, що мріє про свободу.

Подекуди Філіп прокидався вранці і не відчував нічого особливого; він сподівався, що звільнився і більше не кохає, душа тріпотіла; але трохи згодом повністю прокидався, і його серце стискалося від болю, підказуючи, що він іще не зцілився. Філіп мріяв про Мілдред, як божевільний, і водночас зневажав її. Тепер він розумів, що на світі немає гіршої муки, ніж кохати і нехтувати одночасно.

Аналізуючи за звичкою свої почуття і весь час розмірковуючи над ситуацією, Філіп вирішив, що зможе зцілитися, лише зробивши Мілдред своєю коханкою. Він страждав від тілесної жаги і, задовольнивши її, враз розірвав би свої нестерпні кайдани, але розумів, що дівчину це анітрохи не цікавить. Коли він пристрасно цілував її, вона відсахувалася з інстинктивною огидою. Мілдред не була чуттєвою. Іноді Філіп намагався змусити її ревнувати, розповідаючи про свої пригоди в Парижі, але вони її не цікавили; кілька разів він сідав у кафе за столики інших дівчат і фліртував із офіціантками, які його обслуговували, але Мілдред залишалася абсолютно незворушною. І Кері знав, що вона не прикидається.

— Ви не проти, що сьогодні я не сидів за вашим столиком? — запитав він якось, проводжаючи її на вокзал. — Здається, вони всі були зайняті.

Насправді все було інакше, але Мілдред не заперечила. Навіть якщо його дрібні зради залишали її байдужою, Філіп був би вдячний, якби дівчина вдала, що розгнівалася. Докір був би бальзамом для його душі.

— Мені здається нерозумним сидіти щодня за одним і тим самим столиком. Часом треба звертати увагу і на решту дівчат.

Однак що довше Філіп про це думав, то більше