Михайло Шолохов - Тихий Дін

від неї пізно. Набивав цигарки і думав про речі, що аж ніяк до неї не стосуються, — зокрема, про гроші. Костюм мій зношений докраю, а "капіталу" нема. Загалом — чортовина.

І травня.

Відзначився цей день подією. В Сокольниках під час дуже невеликої розваги вскочили в халепу: поліція і загін козаків, чоловіка з двадцять, розгонили робітничу майовку..

Один п'яний ударив козацького коня ціпком, а той узявся до нагайки. (Чомусь називають батіг нагайкою, а в нього ж власне славне ім'я, до чого ж?..). Я підійшов і встряв. Поривали мене найшляхетніші почуття, щиро кажу. Встряв і сказав козакові, що, він чапура і дещо іншого. Той був замахнувся і на .мене батогом, але я з достатньою твердістю сказав, що я сам козак Кам'яиської станиці і так можу його помести, що й чортів знудить. Козак попався добродушний, молодий, служба, видно, не замордувала ще. Відповів, що він станиці Усть-Хоперської і кулачник. Ми розійшлись мирно. Коли б він узявся проти мене, сталася б бійка і ще дещо гірше для моєї особи. Моє втручання пояснюється тим, що в нашому товаристві була Лисавета, а мене в її присутності так і кортить хлоп'яче бажання "подвигу". На власних очах перетворююся на півня і почуваю, як під кашкетом виростає незримий червоний гребінь... Ось до чого допер.

З травня.

Запійний настрій. До всього —ще й грошей немає. На розвилках, попросту кажучи, нижче матні, безнадійно подер: лись штани, репнули, як переспілий задонський кавун. Надія на те, що шов триматиметься, — облудна. З тим самим успіхом можна зшити й, кавуна. Приходив Володька Стриж-нєв. Завтра йду на лекцію.

7 травня.

Одержав від батька гроші. Лає в листі, а мені ані трішечки не соромно. Знав би тато, що в сина підшили моральні крокви... Купив костюм. На краватку навіть візники звертають увагу. Голився в голярні на Тверській. Вийшов звідти свіжим ґалянтерійним крамарчуком. На розі Садової — Трі-юмфальної до мене посміхнувся городовик. Чи ти ба який шельма! Таже є щось спільного в мене з ним у цьому вигляді? А три місяці тому? Проте не варто ворушити білизну( історії... Бачив Лисавету випадково, у вікні —трамвая. По-' махала рукавичкою і посміхнулась. Яковий то я, га?

8 травня.

"Всіх нас приваблює кохання". Так і уявляю собі рота Тетяниного чоловіка, роззявленого, мов гарматне жерло. Мені з ґалерії страх як кортіло плюнути в рот йому. А коли в думці постає ця фраза, а особливо кінець: "Ко-ха-а-ан-ня...", то щелепи мені конвульсійно зводять позіхи, нервові, певне.

Але ж справа в тому, що й мене приваблює кохання. Пишу ці рядки, а волосся дибом... Був у Лисавети. Дуже вйспрен-ньо і здалека почав. Робила вигляд, що не розуміє,— і намагалась звести розмову на інші рейки. Чи не рано? Е, чорт, костюм цю справу поплутав... Подивлюсь в дзеркало — непереможний: дай, думаю, освідчусь. У мене якось здорові розрахунки беруть гору над усім іншим. Коли не освідчитися тепер, то через два місяці буде вже пізно; штани зносяться і попріють у такому місці, що всяке освідчення буде неможливе. Пишу і сам собою захоплююсь: до чого яскраво поєдналися в мені всі найкращі почуття найкращих людей нашої епохи. Тут вам і ніжно-палка пристрасть, і "голос розуму твердий". Вінеґрета чеснот при всіх інших

І'ІДНОСТЯХ.

Я так і не скінчив підготовляти її. На заваді стала хазяйка квартири, яка викликала її до коридору, і, я чув, попросила її позичити грошей. Вона відмовила, тоді як гроші в неї були. Я це напевне знав, і я уявив собі її обличчя,, коли вона правдивим голосом відмовляла, і очі її горіхові і цілком щирі. Охота говорити про кохання в мене зникла.

13 травня.

Я не абияк закохався., В цьому немає жадного сумніву. Всі ознаки наявні. Завтра освідчусь. Ролю свою я так досі й не з'ясував.

14 травня.

Справа обернулась дуже несподівано. Був дощ, тепленький такий, приємний. Ми йшлд Моховою, плити пішоходу швигав косий вітер. Я говорив, а вона йшла мовчки, похнюпивши голову, наче міркуючи. З капелюшка На щоку її стікали дощові цівки, і вона була прекрасна. Наведу нашу розмову:

— Лисавето Сергійовно, я виклав вам те, що я почуваю. Слово за вами.

— Я не певна щирости ваіпи почуттів.

Я по-йолопськи знизав плечима і вкрутив, що ладен при-, сягнути, чи щось такого. Вона сказала:

— Стривайте, ви заговорили мовою турґєнєвських героїв. Ви простіш.

— Куди ж простіше. Я вас кохаю.

— І що ж?

— За вами слово.

1— Ви хочете відвітного признання?

— Я хочу відповіді.

— Бачте, Олександре Івановичу... Що я вам можу сказати? Ви мені трошки подобаєтесь. Високий ви дуже.

— Я ще підросту, — пообіцяв я.

— Але ми так мало знайомі, спільність...

— З'їмо разом пуд соли і краще пізнаємо один одного.

Вона рожевою долонею витерла вогкі щоки і сказала:

— Що ж, давайте зійдемось. Поживемо — побачимо.

Тільки дайте мені час, щоб я могла покінчити з моєю попередньою приязню.