Гі де Мопассан - Любий друг (Збірник)

Єврейською вулицею на останню спробу. Та розлючені матроси взяли у справжню облогу будинок, гатили в нього камінням, репетували; і п’ять клієнтів горішнього поверху, мерщенько змінивши напрямок, почали вештатися вулицями.

Незабаром здибали ще д. Дюпюї, страхового агента, потім д. Васа, суддю з торгового суду; почалася довга проходка, яка спершу привела їх до молу. Вони посідали рядочком на гранітному парапеті і стежили, як грають хвилі на морі. Шумовиння на верхів’ях бурунів спалахувало в темряві сліпучим білим відблиском, який зараз же гаснув; монотонний гуркіт моря, що билося об скелі, чути було серед ночі по всьому крутому узбережжі. Зажурені супутники пробули тут якийсь час, доки д. Турнево не зауважив:

— Щось невесело!

— Авжеж, — відказав д. Пемпес.

Усі підвелися і тихою ходою потягли назад.

Пройшовши вулицею, що прозивалася Під деревами та тяглася вздовж берега, вони вернулися дощаним місточком, перекинутим над Сагою, минули залізничну колію і знову втрапили на Базарний майдан. Тут межи податковим урядовцем д. Пемпесом та рибником д. Турнево знялась суперечка, чи годиться на їжу ота печериця, що її хтось із них, як запевняв, знайшов за містом.

З нудьги вони були в злому гуморі, і, можливо, справа дійшла б до бійки, коли б не втрутилися інші.

Д. Пемпес, обурений, пішов собі геть; аж от почали гризтися колишній мер д. Пулен та страховий агент д. Дюшої через платню, що отримує податковий урядовець, та всілякі можливі бічні бенефіції. Лайка полилась обабічно, коли це зчинився неймовірно бурхливий галас і зграя матросів, що втомилася марно чекати біля замкненого будинку, ринула на майдан. Вони йшли парами, тримаючись за руки, складаючи довжелезну процесію, і ревіли на все горло. Гурток обивателів сховався в якісь ворота, а бешкетна орда зникла в напрямку монастиря. Та ще довго чути було галасування, ніби то громовиця відходила ген-ген у далечінь; і знову запанував спокій.

Д. Пулен та д. Дюшої, розлютовані один на одного, розійшлися в різні боки не прощаючись.

Інші четверо рушили далі й інстинктивно втрапили знову до закладу Тельє. Він так само був замкнений, німий, непроникливий. Якийсь п’яниця спокійно й настирливо постукував у вікно кав’ярні і півголосом кликав хлопця Фредеріка. Але, бачачи, що йому не відповідають, він надумав розсістися на приступках і почекати.

Буржуа повернули вже назад, як ось гучна банда портовиків знову з’явилася кінець вулиці. Французькі матроси горлали «Марсельєзу», англійські — «Rule, Britannia».[8] Вони кинулись були гуртом до мурів будинку, а потім та озвіріла навала відкотилася до порту, і там розпочалась баталія межи моряками двох націй. У тій бійці англійцеві зламали руку, а французові розбито носа.

П’яниця, що сидів під дверима, став тепер плакати, як плачуть люди напідпитку або вередливі діти.

Нарешті, буржуа порозходились.

Поволі спокій вернувся до збуреного міста. То там, то тут часом ще повставав ґвалтівливий галас, та й він незабаром затихав удалині.

Лише один чоловік усе ще крутився довкола: то був рибник д. Турнево, що йому дуже прикро було чекати до другої суботи; він ще мав надію невідомо на що, не міг нічого зрозуміти й лютував на поліцію, яка дозволяє, щоб таку потрібну та корисну для людськості установу, віддану під її догляд та охорону, раптом замкнуто.

Повернувшись до будинку, він оглядав мури, шукаючи пояснення; і ось помітив, що на піддашші було наліплене якесь оголошення. Швиденько черкнув сірника-свічечку і прочитав такі слова, виведені великими нерівними літерами:

Замкнено з приводу першого причастя.

Тоді він пішов геть, зрозумівши гаразд, що шкода вже й сподіватися.

П’яниця тепер спав, випроставшись на весь свій зріст під негостинними дверима.

А другого ранку всі обивателі-завсідники придумали привід перейти цією вулицею, тримаючи задля годиться під пахвою ділові папери, і кожен із них, крадькома зиркнувши, читав те загадкове оголошення:

Замкнено з приводу першого причастя.

II

Мадам мала брата, що столярував на їхній батьківщині у Вірвілі, в департаменті Ер. Ще бувши шинкаркою біля Івето, стала вона за хрещену матір братовій доньці, яку назвала Констанцією, Констанцією Ріве; сама вона теж була за дівоцтва Ріве. Столяр, знаючи напевне, що сестрі добре ведеться, не забував про неї, хоч стрічалися вони дуже рідко, бо кожний мав свою роботу та й мешкали вони далеченько одне від одного. А що дівчинці незабаром мало вийти дванадцять років, то цього року вона приймала перше причастя. Столяр ухопився за таку нагоду, щоб зійтися ближче з сестрою, та й написав до неї, що сподівається на її участь у цій церемонії.

Їхні батьки повмирали, і вона не могла відмовити своїй хрещениці, а тому й погодилася. Її брат, на ймення Жозеф, мав надію, що увагою та ласкою йому, либонь, пощастить схилити сестру, щоб вона склала свій заповіт на користь малої, бо сама мадам була бездітна.

Сестрина професія анітрохи не соромила його, і, зрештою, ніхто ж на цілу околицю нічого про це не відав. А як заходила мова про неї, то говорилося: «Мадам Тельє — феканська городянка», а це дозволяло припускати, що вона там живе на свою ренту. Від Фекана до Вірвіля налічують щонайменше двадцять льє; а двадцять льє суходолу селянинові важче подужати, ніж культурній людині море-океан. Вірвільські люди далі Руана ніколи не заїздили; ніщо не приваблювало і мешканців Фекана в оте на п’ятсот дворищів, загублене в степах, та ще й іншого департаменту, невеличке село. Отже, ніхто нічогісінько не знав.

Час причастя наближався, і мадам відчувала великий неспокій. Помічниці вона не мала, а тому не наважувалася лишити хоча б і на одну днину свій дім напризволяще. Чвари межи дамами горішніми та низовими спалахнуть неодмінно; ще й Фредерік, безперечно, нап’ється, а як він п’яний, то може забити на смерть чоловіка ні за що. Врешті-решт вона вирішила забрати з собою увесь персонал, крім парубчака, якому дала волю аж до позавтрашнього дня.

Оповіщений про таку ухвалу, брат не суперечив і обіцявся якось прихистити на ніч усю компанію. Отже, в суботу рано восьмигодинний експрес мчав вагоном другого класу мадам і її компаньйонок.

До Безвіля вони їхали самі й цокотіли, як сороки. Але на тій станції в купе увійшло подружжя. Чоловік, підстаркуватий селянин, у блакитній блузі з відлоговим коміром та широкими рукавами, вишитими білим на чóхлах, у старосвітському високому капелюсі, руда ворса якого неначе наїжилась, тримав однією рукою величезну зелену парасоль, а другою здорового кошика, звідки визирали три наполохані качині голівки. Жінка, непохильна у своєму селянському убранні, мала лице, як у квочки, з гострим, як дзьобок, носом. Вона сіла насупроти