Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 1

Стеха нагнулася, набрала повні жмені води, що пахла, лепехою та водоростями, хлюпнула на обличчя. Потім ще й ще… Озирнувшись, чи ніхто не підглядає, підійшла до жовто–зелених кущів верболозу, підняла білі подолки сорочки і витерлась ними.

Свіжа, рум’яна, відчуваючи силу в усьому тілі, дівчина закинула назад руки і почала пальцями, мов гребінцем, розчісувати коси. Їй хотілося співати, танцювати, нести на люди свою молоду красу, щоб усі милувалися нею. Хотілося звідати того солодкого, як мед, почуття, що у піснях зветься коханням… Та ба! Чорна жура за братом, що зник, щез невідомо де і як, оповивала їй серце невгасимим болем. Хіба тут до кохання, коли серце ниє, мати щодня плаче, а дідусь ходить, мов хмара, важко зітхаючи! А кохати так хочеться! Задумавшись, Стеха тужливо заспівала впівголоса:

Ой що за кінь стоїть,

Що сива гривонька?

Ой, сподобалася,

Ой, сподобалася

Козаку дівонька!

Стеха зітхнула. Співала про кохання, а думала про Арсена. Бідний братику, що з тобою? Де ти? Скільки часу минуло, як від тебе була остання звістка… Ох!

Раптом шелеснули кущі. Стеха здригнулася. В ту ж мить ззаду хтось охопив її руками, а шорстка долоня, що тхнула кінським потом, міцно затулила рот. Стеха заборсалась, як перепілка в сильці, намагаючись вирватись. Смертельний жах залізними лещатами стиснув їй серце. Татари? Вона хотіла крикнути і не змогла: ганчір’яний кляп забив їй рота, на голову накинуто темний ковпак з прорізами для повітря, а руки й ноги зв’язано цупкими вірьовками.

Двоє — це вона ясно відчувала — підняли її і понесли. По тому, як шелестів верболіз, зрозуміла: несуть до лісу. До нього рукою подати. Густий, кучерявий від весняної зелені, він широко розкинувся попід горами і на горах, що високо здіймалися по правому березі Сули.

«Матінко, голубонько, порятуй мене! Дідусю, лебедику, підіймай хуторян — доганяй злодіїв і посічи їх шаблею, триклятих! Визволь мене від каторги агарянської, неволі бусурманської! — благала вона в думці, зрозумівши, яке страшне лихо впало на неї. — Не дайте ж пропасти, людоньки–и!»

Вона борсалась, звивалась, випручувалась, але нічого не могла вдіяти. Її довго несли. Чулося важке хекання стомлених людей, глухий гомін їхніх голосів.

Нарешті її поклали на землю, а перегодя кинули на коня і прив’язали до сідла вірьовками. Хтось гукнув: «Вйо!» — І під копитами кількох коней загула земля.

Куди її везуть?

Спочатку їхали лісом, — це Стеха визначила по хльосканню гілля, а незабаром вискочили в степ: тут припекло сонце. Невідомі їй вершники загомоніли голосніше, ударили ногами коней — і таємничий, хижий загін людоловів шпарко помчав у невідому далину.

2

Тільки опівдні, коли Стеха не з’явилася і на обід, мати й дідусь Онопрій зчинили крик. На ґвалт збіглися люди. Весь хутір піднявся на ноги. Заплакана мати вдесяте розповідала, як збудила дочку і послала вигнати гусей на луг і як з того часу Стеха мов у воду впала.

— А може, вона, знаєш–маєш, того… і справді втопилась? — розмірковував маленький заїкуватий чоловічок, якого на хуторі звали не інакше, як Знаєш–маєш, за його безглузду приповідку, або Іваником за малий зріст. — Треба пошукати в Сулі!

— Ой Боже мій, дитино моя! Голубонько сиза! — побивалася в невтішному горі мати. — Та навіщо ж я послала тебе із тими гусьми до річки! Чого ж ти, серденятко, полізла в ту холодну воду!

Натовп швидко покотив до Сули. Найметкіші зразу пригнали човни, почали шниряти на них по спокійній гладіні річки, вдивляючись у прозору, як скло, воду. Інші шукали на березі одяг.

Ні тіла, ні одягу не знайшли.

— Знаєш–маєш, вона того… на глибочінь запливла, — продовжував відстоювати свою думку Іваник. — А там того… і втопилась.

— В одязі попливла, чи що? — спитав дід Онопрій. — Верзеш казна–що!

— То де ж вона поділася… того… знаєш–маєш?

Дід Онопрій здвигнув плечима і, низько похнюпивши голову, побрів до двору. За ним рушили всі. На березі лишився один Іваник.

Мати голосила. Жінки заспокоювали її. Говорили, що Стеха зросла дівчиною непокірливою, навіть норовистою, — тож, може, їй забаглося піти десь у ліс і там затрималась. Чи гайнула до сусіднього села… «Витрішки продавати», — додавали стиха найбільш язикаті.

— Коли б же Звенигориха не панькалася з нею, не називала донечкою та зозулькою, а взяла за коси та всипала березової каші в одне місце, то б не голосила зараз! А то зманіжила дочку, ніби та панянка яка, потурала їй, а тепер — плачте, очі, хоч повилазьте! — пащекувала на вулиці огрядна червонощока молодиця.

Інша з гурту їй заперечила:

— І що–бо ви, Зінько, говорите! Стеха зовсім не зманіжена дівчина. Красива, роботяща, скромна! І Звенигориха не пестила її. Може, й справді дівчина втопилась.

Різноголосий шум, розмови, плач, зітхання і пересуди, що лунали на дворищі Звенигор та на вулиці поблизу хати, враз стихли. Люди замовкли, з надією й острахом вдивляючись у загін дивно вбраних вершників, які вискочили з лісу і повернули прямо до хутора.

— Матінко! Турки! — зойкнула якась жінка.

— Де б вони тута взялися?

— Справді — турки! Гляньте!

Натовп захвилювався. Люди забули про Стеху, про її зажурених матір і дідуся. Жінки й діти відступили на подвір’я, чоловіки, особливо козаки, які ніколи не розлучалися з шаблями, виступили наперед.

Тим часом загін наближався. З нього вирвався один вершник і погнав коня чвалом. З–під копит сірого огира знялася курява. Перед самим натовпом вершник натягнув поводи, і кінь, присівши на задні ноги і бризкаючи піною з роздертого вудилами рота, зупинився.

— Люди, що тут трапилося? — вигукнув вершник, скидаючи з голови шапку–яничарку.

— Арсен! Арсен Звенигора! Живий! — загомоніли в натовпі.

— Так, це я… Але ради всього святого, скажіть — у нас дома нещастя? Чому тут стільки людей? Увесь хутір…

Підстаркуватий селянин, чухаючи п’ятірнею потилицю, виступив наперед.

— Та бачиш, козаче, і самі не знаємо — нещастя чи ні… Стеха зникла… Твоя сестра… Погнала вранці гусей на луг — і от маєш! Чи пішла куди, чи втопилася, може… Ніхто нічого до пуття не знає… Мати плаче, побивається… Та ось і вона!

Хтось уже встиг сповістити Звенигорисі, що приїхав син. Жінка схопилася за серце і подибала на вулицю. За нею підтюпцем поколивав дід Онопрій. Люди і собі посунули з двору.

— Арсене! — зойкнула мати, і в тому зойкові забриніли одночасно і радість і горе. — Стехи немає!

Арсен пригорнув матір до