Валентин Лукіч Чемеріс - Трагедія гетьмана Мазепи

українського гетьмана (таких тоді називали гетьманичами) розпочав з поїздки до Османської імперії та Кримського ханства.

Після повернення до Франції він мав аудієнцію у французького короля. Людовик XV детально розпитав молодого дипломата про його подорожі до Стамбула та Бахчисарая, цікавився службою гетьманича в шведського короля Карла ХІІ і, зрештою, попросив висловити власні враження про хрещеного свого батька, про Мазепу. (Молодий Орлик потім занотує до щоденника: «Його Величність був такий добрий, що засвідчив мені своє задоволення».)

Збереглися дані про те, що саме Г. Орлик відіграв значну роль у проголошенні Станіслава Лещинського польським королем, за що Людовик XV вручив йому надзвичайно коштовний діамант, а французька королева подарувала свій портрет.

Успішно виконуючи доручення французького короля, Григорій намагався вплинути на патрона у справі вирішення долі своєї батьківщини. В грудні 1731 року він подає до рук Людовика XV меморіал, у якому відзначає, що «інтерес Франції та її слава покликають її дати захист пригніченим націям, а чи можна знайти більш пригнічену націю, як козацьку?… Немає вже на Україні жодних вольностей, існує лише фантом свободи…» І просить Францію звернути увагу на те, що Росія згідно з Прутським трактатом відмовилася від козацтва, а після цього підступно окупувала Україну… Це вплинуло на короля, який наказав своїм посланцям до Туреччини і Криму просити султана і хана допомагати гетьману-емігранту Пилипу Орлику… Зокрема, підкреслив:

«Я дуже цікавлюся долею і станом пана Орлика, вважаю корисним для інтересів Франції підтримати пана Орлика в його правах, які він отримав, будучи гетьманом України… Треба, щоб Порта допомогла гетьманові Орлику зібрати біля себе свою націю, таку велику й хоробру, щоб вона могла скинути московське панування».

У серпні 1734 року Григорій під виглядом татарського купця пробирається на Лівобережну Україну, дуже ризикуючи при цьому, де зустрічається з полтавською та чернігівською козацькою старшиною. Вони шанували й пам’ятали його батька і запевнили, що готові при нагоді виступити за гетьманича. Росіяни його тоді ледь не схопили, і Григорію довелося спішно вночі залишити Україну…

Під час російсько-турецької війни 1734–1739 років Григорій Орлик складає план визволення України і подає його на розгляд французькому урядові.

«Як тільки турки почнуть наступ на Київ, – а тут ключ цілої України, – батько мій розішле універсали по всій Україні для козаків, які повинні будуть піднести зброю проти віковічних ворогів… Вся Україна повстане, як тільки мій батько на чолі з запорожцями з’явиться на кордонах, маючи підтримку Порти та Франції…»

Але все це було з розряду нездійсненних мрій. Як і сама ідея гетьманича про переселення Запорозької Січі разом з усіма козаками до Франції… Це була вельми оригінальна ідея, але й тільки.

Коли розпочалася російсько-шведська війна 1740 року, гетьманич звертався за допомогою до уряду Швеції, пропонуючи їй спільну боротьбу проти Росії: «Порта допоможе у всьому задля ревіндикації від Росії права на вільне посідання України, що належить батькові та його нації».

Але так і не знайшов країни, яка б погодилася допомогти Україні здобути волю – західні держави не цікавила доля якоїсь там країни козаків.

У 1742 році, коли помер батько, Григорій у розпачі звертається з листом до французького міністра закордонних справ Амельє: «Ви не можете уявити собі мого горя: батько був для мене всім – другом, дорадником і вождем. Він був живим доказом, що людина в принципах може довести раз з’ясовані ідеали до кінця свого життя».

У Парижі гетьманич познайомився з маловідомим ще тоді письменником Вольтером, багато розповідав йому про Україну, про гетьманування Мазепи та свого батька – його розповіді Вольтер використає у своїй книзі «Історія Карла ХІІ». Француз чи не зі слів українського гетьманича запише, що українці «завжди прагнули свободи». Будуть описані й мотиви, що штовхнули Мазепу до переходу на бік Карла XII…

Віку свого Григорій Орлик доживатиме з чарівною жінкою – та й сам він був удатним із себе, – на ім’я Луїза-Олена де Брюн де Дентевіль з відомого французького аристократичного роду. Весілля відбудеться у Версалі в присутності всієї королівської родини на чолі з Людовиком XV. Сам король підписав шлюбну грамоту «графа Орлика, первака небіжчика високо могутнього вельможі Пилипа графа Орлика, вождя козацької нації».

Життя в Григорія Орлика ніби нарешті стало спокійним і розміреним, він щасливо жив з красунею дружиною, почав писати працю з історії України, що називалася «Замітки про Україну й Козаків, про яких Європа мало що знає». Жаль, що її повний текст так досі й не знайдений.

Але довго всидіти спокійно Григорій не міг – він був військовою людиною, і невдовзі сурма покликала його в черговий похід. У складі французької армії, на чолі свого полку він воює на полях битв у Семилітній війні.

За значні успіхи 25 квітня 1759 року Григорій Орлик отримує від Людовика XV звання генерал-поручника. Вже в цьому званні його було двічі тяжко поранено – рани виявились такими серйозними, що генерала Орлика ледве довезли до Парижа, де його з риданням чекала красуня-дружина.

– Не помирай, любий, не помирай, – у відчаї благала чоловіка Луїза-Олена. – Ми з тобою ще й не нажилися.

– У цьому світі нажитися неможливо, – з останніх сил відповів чоловік. – Та ще з такою чарівною дружиною, як ти, моя люба. Живи і будь щаслива. Я заберу з собою лише твій образ…

Його не стане 14 листопада 1759 року в одному з похідних госпіталів французької армії… Сину українського гетьмана Григорію Орлику, французькому генералу, тоді ледве виповнилося 57 років.

Відчувши, що він помирає («назавжди» – з гірким гумором відзначить про себе), Григорій Орлик, звівшись на смертному одрі на лікоть, заспівав, прощаючись з життям своїм невгамовним, батькову пісню, власне, пісню їхнього роду, роду Орликів:

Гуля орел, гуля сизий, та й попід небесами…

Будучи Орликами за документами, вони назавжди залишилися в історії України орлами…

Але мав рацію його батько, коли занотував до свого щоденника: «Ті, що живуть на вершинах, завжди побиваються вітрами, й коли падають, розбиваються на шматки».

Чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину…

Зевс – сам Зевс! – якось так захопився однією красунькою на ймення Європа, дочкою фінікійського царя Агенора, так захопився, що вирішив…

Так-так, викрасти юну царівну. І що з того, що Зевс – верховне божество, батько богів і людей, глава олімпійської родини богів, що йому, мовляв, не по чину бігати за спідницями, що з того, як у гарненьких дівчат та жіночок він закохувався, наче простий смертний парубок.

Вгледів Європу, і білий світ йому