Ентоні Дорр - Все те незриме світло

Стримана, якими нерідко бувають діти сліпих батьків. Елен живе з матір’ю, але вони втрьох — Джон, Марі-Лор та Елен — обідають разом щоп’ятниці.

У Франції на початку сорокових війна залишалася тим центром, навколо якого розгорталися людські життя. Марі-Лор і досі не може носити завеликі черевики, її нудить від запаху вареної ріпи. Також їй несила слухати переліки прізвищ. Склад футбольної команди, джерела на останній сторінці журналів, представлення колег на зборах кафедри — усі вони здаються уривками тюремних списків, у яких вона так і не знайшла батькового імені.

Вона й досі рахує риштаки: тридцять вісім дорогою з дому до лабораторії. На її крихітному балконі з мереживною ґраткою ростуть квіти, і влітку вона може визначити час за тим, як широко розкрилися пелюстки енотери. Коли Елен гуляє з друзями й квартира здається надто тихою, Марі-Лор іде до ресторанчика, куди ходить щоразу, «Ла Віляж Монж», просто біля Ботанічного саду, й замовляє смажену качку в пам’ять про доктора Жефара.

Чи щаслива вона? Кожного дня в неї бувають миті щастя. Наприклад, коли вона стоїть під деревом і слухає, як листя тремтить на вітрі, або коли відкриває пакунок від збирача й звідти долинає той старий солоний запах океанських мушель. Коли вона згадує, як читала Елен Жуля Верна, а та засинала поруч із нею, притулившись збоку теплою, важкою голівкою.

Однак бувають і години, коли Елен запізнюється. Тоді Марі-Лор відчуває тривогу кожною своєю клітиною. Тоді вона нахиляється над лабораторним столом і відчуває навколо себе всі інші музейні кімнати, шафи, повні забальзамованих жаб, вугрів і хробаків, шухляди з проштрикнутими жуками, сухими рослинами, підвали, повні кісток, і раптом їй здається, що вона працює в мавзолеї, що його відділи — це впорядковані кладовища, що всі ці люди — науковці, сторожі, доглядачі й відвідувачі — займають галереї мертвих.

Але такі моменти нетривалі й рідкісні. У її лабораторії заспокійливо булькають шість акваріумів; біля дальньої стіни стоять три шафи, у кожній із яких по чотириста шухляд, перенесених багато років тому з кабінету доктора Жефара. Щоосені вона читає курс майбутнім випускникам. Її студенти приходять і йдуть, приносячи із собою запах солоної яловичини, одеколону або бензину, і їй подобається розпитувати їх про їхні життя, будувати здогади про їхні пригоди, про те, які пристрасті та таємні дивацтва носять вони у своїх серцях.

Одного липневого вечора, у середу, її асистент тихо стукає у відчинені двері лабораторії. Булькають резервуари, гудять фільтри, нагрівачі води то вмикаються, то вимикаються. Він каже, що до неї прийшла якась жінка. Марі-Лор не забирає рук зі своєї друкарської машинки з шрифтом Брайля.

— Збирачка?

— Навряд чи, докторе Леблан. Каже, що дістала вашу адресу від когось із музею в Бретані.

Перші ознаки запаморочення.

Із нею хлопчик. Вони чекають у кінці коридору. Сказати їй, щоб прийшла завтра?

— Яка вона на вигляд?

— Біле волосся. — Він нахиляється ближче. — Вбрана без смаку. Шкіра, як у курки. Сказала, що прийшла поговорити про модель будиночка.

Марі-Лор чує, як десь за спиною дзенькають десять тисяч ключів на десяти тисячах кілочків.

— Докторе Леблан?

Кімната перехилилася. Ще мить — і вона сповзе і впаде в прірву.

Гостя

— Ви вивчили французьку в дитинстві, — зазначає Марі-Лор, однак, як їй удається говорити, вона й сама не знає.

— Так. Це мій син, Макс.

— Guten Tag, — вітається Макс. У нього теплі й м’які долоні.

— А він не вивчив французької в дитинстві, — каже Марі-Лор, й вони обидві сміються, а тоді змовкають.

— Я вам дещо привезла, — повідомляє жінка.

Навіть крізь газету Марі-Лор відчуває, що це модель будиночка, їй здається, що ця жінка поклала їй на долоні гарячу зернину спогадів.

У неї ватяні ноги.

— Френсісе, — звертається вона до асистента, — ви не могли б трохи поводити Макса по музею? Може, покажете жуків?

— Звісно, мадам.

Жінка говорить щось синові німецькою.

— Зачинити двері? — питає Френсіс.

— Так, будь ласка.

Клацає ручка. Марі-Лор чує, як булькають акваріуми, як дихає жінка і як скриплять гумові накладки на ніжках стільця, коли вона на ньому совається. Одним пальцем Марі-Лор намацує кути будиночка, похилий дах. Як часто вона його тримала в руках.

— Це мій батько зробив.

— Ви знаєте, як він потрапив до мого брата?

Усе крутиться, робить оберт кімнатою, а тоді повертається в спогади Марі-Лор. Хлопець. Будиночок. Його так і не відкривали? Раптом вона кладе модель на стіл, наче обпікшись.

Напевно, ця жінка, Юта, дуже уважно на неї дивиться. Вона ставить питання, наче перепрошуючи:

— Він забрав його у вас?

«Із часом, — думає Марі-Лор, — події, які здавалися незрозумілими, або стають ще заплутанішими, або поступово спрощуються. Той хлопець тричі врятував їй життя. Уперше — коли не здав Етьєна, хоч і повинен був. Удруге — коли перешкодив штабс-фельдфебелеві дістатися до неї. Утретє — коли допоміг вийти з міста».

— Ні, — вона хитає головою.

— Тоді, — можливості Ютиної французької вичерпуються, — бути хорошим було нелегко.

— Я провела з ним один день. Навіть менше.

— Скільки вам було тоді? — питає Юта.

— Під час облоги — шістнадцять. А вам?

— П’ятнадцять. Під кінець війни.

— Ми всі подорослішали, перш ніж вирости. А він?..

— Загинув, — відповідає Юта.

Ну, звісно. Це в історіях про війну всі герої руху Опору — браві, м’язисті чоловіки, здатні зібрати автомат із канцелярських скріпок. А всі німці — богоподібні блондини, що дивилися крізь відчинені танкові люки, як повз них пропливали зруйновані міста, або хтиві маніяки, що мучили красунь єврейок. Де тут місце для того хлопця? Його присутність була майже невідчутна, як у пір’їнки, але його душа світилася глибокою добротою, правда ж?

Ми із сестрою колись збирали ягоди біля річки Рур.

— У нього долоні були менші, ніж у мене, — згадує Марі-Лор.

Юта прокашлюється.

— Він завжди був замалий для свого віку. Але він дбав про мене. Йому було важко не робити того, що від нього очікували. Я правильно сказала?

— Чудово.

Булькають акваріуми. Равлики їдять. Скільки мук перетерпіла ця жінка, Марі-Лор не знає. А будиночок? Вернер, що увійшов у грот, щоб забрати його? Він залишив камінь усередині?

— Він казав, що ви колись слухали передачі мого двоюрідного діда. Що ловили їх аж у Німеччині.

— Вашого двоюрідного діда?

Тепер Марі-Лор думає, які спогади крутяться в голові у жінки, що сидить навпроти. Тільки вона збирається щось додати, як із коридору за дверима її лабораторії лунають кроки. Макс промовляє щось незрозуміле французькою. Френсіс сміється:

— Ні, ні, позаду, а не посаду.

— Перепрошую, — вибачається Юта.

Марі-Лор сміється.

— Саме забудькуватість наших дітей нас і врятує.

Відчиняються двері, й заходить Френсіс.

— Усе гаразд, мадам?

— Так, Френсісе, можете йти.

— Ми теж підемо, — Юта вертає свій стілець на місце за