Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

— Простіть, сір, — сказав герцог д’Анжу, — прошу вашу величність вибачити мені мій легковажний вчинок.

— Ну, так! — відповів король насмішкуватим тоном. — А що робили ви, брате, в готелі де Конде?

— Та от те, — сказав король Наварський з своїм лукавим виглядом, — про що ваша величність казали щойно.

І, нахилившись королю до вуха, закінчив свою фразу вибухом реготу.

— Що таке? — спитав герцог де Гіз згорда, бо, як і всі при дворі, звик поводитись доволі грубо з королем Наварським. — Чому б не піти мені побачитись з моєю невісткою? Хіба пан герцог д’Алансон не ходить до своєї?

Генріх злегка почервонів.

— Якої? — спитав Карл. — Я не знаю в нього іншої невістки, крім королеви Єлизавети.

— Простіть, сір! Я хотів сказати — до своєї сестри, пані Маргарити, яку ми, проходячи сюди з півгодини тому, бачили в ношах, в супроводі двох франтів, що бігли по боках.

— Справді? — сказав Карл. — Що скажете ви на це, Генріх?

— Що королева Наварська вільна ходити куди хоче, але я сумніваюсь, щоб вона вийшла з Лувра.

— А я того певен, — сказав герцог де Гіз.

— І я теж, — сказав герцог д’Анжу, — і доказ те, що ноші зупинились на вулиці Клош-Персе.

— То, певне, ваша невістка, — не ця, — сказав Генріх, показуючи на готель де Конде, — а ота, — і він показав пальцем в напрямі готелю де Гіза, — теж бере участь у прогулянці, бо ми залишили їх укупі, а вони нерозлучні, як ви самі знаєте.

— Я не розумію, що ви хочете сказати, ваша величність, — відповів герцог де Гіз.

— Навпаки, — сказав король, — справа цілком ясна і от чому з кожного боку ношів бігло по франту.

— Ну, що ж! — сказав герцог. — Коли скандалять королева і мої невістки, звернімось до правосуддя короля.

— Е, що там! — сказав Генріх. — Облишмо краще пані де Конде і пані де Невер. Король не турбується за свою сестру... а я маю довіру до моєї дружини.

— Ні, ні, — сказав Карл, — я хочу впевнитись; тільки давайте розслідуємо наші справи самі. Ви кажете, кузен, ноші зупинились на вулиці Клош-Персе?

— Так, сір.

— Ви пізнаєте місце?

— Так, сір.

— Ну, то ходім, і коли б довелося підпалити дім, щоб довідатись, хто в ньому, його підпалять.

З такими намірами, не дуже втішними для спокою тих, про кого йшла мова, четверо найвизначніших сеньйорів християнського світу пішли вулицею Сент-Антуан.

Принци прибули на вулицю Клош-Персе; Карл, бажаючи розслідувати справу по-сімейному, відіслав дворян, що супроводили його, дозволивши їм провести решту ночі по своїй уподобі, але наказавши бути о шостій годині ранку коло Бастилії з двома кіньми.

На вулиці Клош-Персе було лише три будинки. Розшук був тим легший, що в двох їм відчинили зразу: це були будинки, що виходили: один — на ріг вулиці Сент-Антуан, другий — на ріг вулиці Руа-де-Сісіль.

З третім — інша річ: його сторожем був німець, і німець дуже непривітний. Парижеві ніби судилося появити цієї ночі найвизначніші приклади вірності домашніх слуг.

Скільки не загрожував йому пан де Гіз найчистішою саксонською говіркою, скільки не пропонував Генріх д’Анжу золота йому, скільки не запевняв Карл, що він лейтенант нічного дозору, бравий німець не звертав уваги ні на умовляння, ні на обіцянки, ні на погрози. Бачачи, що на нього напосілися, і дуже настирливо, він просунув крізь залізну огорожу дуло своєї аркебузи — хоч, правда, демонстрація ця викликала тільки сміх у трьох відвідувачів (Генріх Наварський тримався осторонь, ніби справа не мала для нього ніякого інтересу), бо зброя не могла повертатися між штабами в боки, отже небезпечною могла бути хіба для сліпого, що став би просто проти неї.

Бачачи, що сторожа не можна ні залякати, ні підкупити, ані умовити, герцог де Гіз удав, ніби пішов геть із своїм товариством; але відступ тривав недовго. На розі вулиці Сент-Антуан герцог знайшов, що шукав: одну з тих каменюк, що їх зрушували три тисячі років тому Аякс Телемак та Діомед[86]. Він навалив її собі на плече і пішов назад, зробивши товаришам знак іти за ним. Саме в цю хвилину сторож, бачачи, що ті, кого він вважав за розбишак, пішли, замкнув ворота, але не встиг ще засунути засуви. Герцог де Гіз скористався з моменту: як справжня жива катапульта, він метнув камінь у ворота. Замок вилетів, обваливши частину муру, в якому він був укріплений. Ворота відчинились, перекинувши німця, і той, падаючи, страшенно крикнув, чим попередив гарнізон, який без того ризикував бути захопленим зненацька.

Справді, саме в цю хвилину Ла Моль з Маргаритою перекладали ідилію Теокріта[87], а Коконна, під приводом, що він теж грек, попивав з Генрієттою добре сіракузьке вино. І наукова розмова і розмова вакхічна були враз перервані.

Ла Моль і Коконна зараз же почали бойові операції: погасивши свічки і повідчинявши вікна, вискочили на балкон і, розгледівши в темряві чотирьох невідомих людей, почали кидати їм на голови все, що підверталось під руки, здіймаючи при цьому страшенний гамір і стукаючи шпагами об стіни. Найзавзятіший із обложників, Карл, дістав удар срібним кухлем у плече, на герцога д’Анжу звалилася миска з компотом з апельсин та лимонів, а на герцога де Гіза — шматок печеної дичини.

Генріхові нічого не дісталось. Він потихеньку допитував сторожа, прив’язаного паном де Гізом до воріт, але той відповідав своїм незмінним:

— Іch verstehe nicht.

Жінки підбадьорювали обложених і подавали їм різні речі, що градом сипалися на облогу.

— Чортова погибель! — крикнув Карл, якому на голову впав табурет і насунув капелюх на самий ніс. — Зараз мені відчиніть, або всіх вас там звелю повішати!

— Брат! — сказала тихенько Маргарита Ла Молю.

— Король! — сказав той тихенько Генрієтті.

— Король! Король! — сказала Генрієтта Коконна, який тягнув до вікна скриню, щоб особливо почастувати герцога де Гіза, до якого, не знаючи навіть його, почував особливу неприязнь. — Король, кажу вам!

Коконна лишив скриню і здивовано подивився на неї.

— Король? — сказав він.

— Так, король.

— Значить, відступати.

— А Ла Моль з Маргаритою, мабуть, уже подалися! Ходім.

— Куди?

— Ходім, кажу вам.

Взявши Коконна