Фіцджеральд Френсіс Скотт - Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт

балкона! - благальною скоромовкою заторохтіла друга.- Будь ласка, дозвольте! Помахати нашим хлопцям! Можна, га? Всі інші кімнати позамикані!

- Будь ласка,- відповів Томмі.

Дівчата прожогом кинулися на балкон і відразу ж у загальний гамір врізалися два пронизливих дисканти:

- До побачення, Чарлі! Я тут, Чарлі, глянь угору!

- Телеграфуй у Ніццу до запитання!

- Чарлі! Він не бачить мене!

Одна з дівчат раптом задерла спідницю, стягла з себе рожеві штанці і, роздерши їх, замахала цим прапором, кричучи: «Бен! Бен!» Коли Ніколь і Томмі виходили з кімнати, той прапор усе ще майорів на тлі синього неба. «О, скажи, чи ти бачиш ніжну барву тіла, що було твоїм?..» А тим часом на кормі лінкора гордо маяв під вітром переможний суперник - американський зоряно-смугастий прапор.

 

 

Обідали вони в новому приморському казино в Монте-Карло... А пізно ввечері, в Больє, плавали в залитій білим місячним світлом лагуні - фосфоруючій чаші води, утвореній кільцем білих валунів, навпроти Монако й оповитої світлим серпанком Ментони. Ніколь подобалося, що він привіз її саме до цієї місцини, немов вихопленої із східної казки; все тут, починаючи з гри вітру й хвиль, було незвичне й нове, як самі вони одне для одного. Вона почувалася бранкою з Дамаска, яку кочовик кинув поперек сідла й повіз у далекий азіатський степ. За короткий час усе, чого навчав її Дік, пішло в непам’ять; вона вже майже стала тим, чим мала б стати з самого початку, бездумним уособленням духовної капітуляції, притаманної світові, що її оточував. Безвільна від кохання й місячного сяйва, вона схилялася перед сваволею свого коханця.

Вони прокинулися водночас. Місяць уже зайшов, похолоднішало. Насилу звівшись на ноги, вона спитала, котра година. Томмі сказав, що десь близько третьої.

- Мені час додому.

- Я гадав, що ми переночуємо в Монте-Карло.

- Ні. Вдома гувернантка, діти. Я мушу повернутися до світанку.

- Як хочеш.

Перше ніж одягтися, вони ще раз вбігли у воду. Побачивши, що Ніколь після купання вся тремтить, Томмі розтер її міцно рушником. Вони сіли в машину - волосся ще мокре, шкіра аж палає - і призналися одне одному, що їхати не хочеться. Зорі променіли, було зовсім світло, і коли Томмі цілував її, вона відчувала, що для нього зараз не існує нічого, крім її білих щік, і білих зубів, і холодного чола, і пальців її, що пестливо торкалися його обличчя. Вона чекала якихось слів, що все розставили б на свої місця, як це бувало з Діком, але він мовчав. І вмиротворена, радіючи з того, що слів не буде, вона вмостилася зручніше на сидінні й продрімала, доки мотор не завуркотів натужніше, сповіщаючи, що вони вже завернули вгору до вілли «Діана». Прощаючись з Томмі коло хвіртки, вона поцілувала його майже машинально. Рінь на стежці під її ногами шурхотіла інакше, і звуки нічного саду здалися їй раптом відлунням чогось давно минулого, а проте вона раділа, що знов опинилася вдома. Стрімке стаккато, в якому минув цей день, далося їй ціною хоч і радісного, але незвичного напруження сил.

 

IX

 

 

Другого дня, о четвертій, коло вілли зупинилося таксі, і з нього вийшов Дік. Ніколь збігла з тераси йому назустріч, силкуючись опанувати себе, відновити втрачену раптом рівновагу.

- А де ж машина? - спитала вона.

- Я залишив її в Арлі. Набридло сидіти за кермом.

- З твоєї записки я зрозуміла, що ти поїхав на кілька днів.

- Я потрапив у містраль і дощ.

- Як тобі там було, весело?

- Як кожному, хто їде, щоб від чогось утекти. Я одвіз Розмері до Авіньйона й там посадив її на поїзд.- Піднявшись разом з Ніколь на терасу, він поставив свою валізку.- Я не писав тобі про це в записці, щоб ти не почала вигадувати те, чого не було.

- Дякую за турботу.- До неї вже повернулося самовладання.

- Я хотів з’ясувати для себе, чи можна від неї сподіватись чогось,- а для цього мав побачитися з нею сам на сам.

- То як - можна чи ні?

- Розмері так і не вийшла з дитячого віку,- відповів він.- Мабуть, це й на краще. А ти що робила?

Вона відчула, як по-кролячому смикнулося її обличчя.

- Вчора ввечері я їздила на танці - з Томмі Барбаном. Ми вирушили до...

Скривившись, він урвав її:

- Можеш не розповідати. Роби все, що тобі заманеться, тільки я не хочу про це знати.

- А тут і нема про що знати.

- Ну, гаразд, гаразд.- І він спитав так, наче був відсутній цілий тиждень: - Як діти?

У вітальні задзвонив телефон.

- Якщо це мене, то мене немає вдома,- квапливо сказав Дік, підхоплюючи валізку.- Я йду до себе: маю деяку роботу.

Ніколь почекала, доки він зник у флігелі, потім увійшла до вітальні й зняла телефонну трубку.

- Ніколь, comment vas-tu? 81

- Дік повернувся.

Томмі аж застогнав.

- Я в Канні, приїдь сюди. Нам треба побалакати.

- Не можу.

- Скажи, що кохаєш мене.- Вона мовчки кивнула головою. Він повторив: - Скажи, що кохаєш мене.

- Так, так,- запевнила вона його.- Але зараз не можна...

- Чому не можна? - нетерпляче вигукнув він.- Адже Дік бачить, що між вами все скінчилося,- він сам відступився, це ж ясно. Чого ж він ще може вимагати від тебе?

- Не знаю. Нічого не знаю, поки...- Вона мало не сказала: «поки не спитаю Діка»,- але, схаменувшись, не домовила цієї фрази: - Я напишу тобі, а завтра подзвоню.

Вона тинялася по кімнатах, задоволена собою, майже пишаючись тим, що зробила. Її тішило усвідомлення власної відчайдушності; це вже не полювання на дичину, замкнуту в загороді. Вчорашній день оживав перед нею в усіх подробицях, які витісняли з пам’яті інші хвилини, щасливі хвилини тієї пори, коли її кохання до Діка було ще незаймано чистим. Вона вже думала про те почуття з легкою зневагою, воно вже видавалося їй не стільки коханням, скільки сентиментальною закоханістю. З типово жіночою забутливістю вона пустила в