Олексій Підлуцький - 25 портретів на тлі епохи

формально підписана СРСР зі Сполученими Штатами, Великою Британією та Францією без участі Бонна. Тут теж було досягнуто компромісу — три західні держави (а разом з ними і Брандт) визнали, що Західний Берлін формально не є частиною ФРН, проте натомість СРСР визнав «особливий характер» відносин цього міста із Західною Німеччиною, згодився з тим, що західноберлінці можуть подорожувати світом, зокрема й країнами Східного блоку, із західнонімецькими паспортами, і, найважливіше, дав гарантії недоторканості «обложеного» протягом багатьох десятиріч міста.

«Ми не стали друзями Радянського Союзу чи його системи, — писав Брандт. — Радше ми перетворилися на партнерів по контракту на ділових засадах».

У перші роки після закінчення Другої світової Радянський Союз намагався встановити свій контроль над усією Німеччиною. Пізніше, після вражаючих успіхів ФРН у соціально-економічному розвитку, життя поставило перед Москвою скромніше завдання: будь-якою ціною зберегти «свою» Німеччину, НДР. Адже її мешканці «голосували ногами» — за час існування «першої держави робітників та селян на німецькій землі» до Західної Німеччини втекло майже 3,5 мільйона німців, при тому, що населення радянської зони 1945 року складало близько 17 мільйонів осіб. Відтак радянське керівництво, а ще більшою мірою його східнонімецькі маріонетки намагалися всіляко закріпити розкол Німеччини. Перш за все психологічно — вбити в голови підданим НДР, що Федеративна республіка є для них чужою, навіть ворожою державою, що в НДР почала формуватися окрема східнонімецька «соціалістична» нація. Політики з берегів Рейну намагалися всіляко тому протидіяти. Діяла доктрина Гальштайна, згідно з якою федеральний уряд був зобов’язаний «турбуватися про всіх німців», із владою НДР, як з іноземною маріонеткою, не підтримували практично жодних контактів, а міністерство закордонних справ розривало дипломатичні відносини з будь-якою країною світу, яка офіційно визнала НДР. Так західнонімецька еліта намагалася зберегти єдність своєї країни, принаймні в головах німців. А мільйони вигнанців із земель, що відійшли до Польщі та СРСР, з чеської Судетської області не залишали марних надій повернутися додому. Хай не зараз, колись згодом, коли зміниться геополітична ситуація в світі.

І треба було мати величезну мужність, аби прямо сказати мільйонам вигнанців і мільйонам співчуваючих їм бундес-бюргерів, що це «колись» не настане ніколи. Ще більша мужність і політична воля потрібні були, щоб відкинути застарілий мотлох доктрини Гальштайна, піти на контакти зі східнонімецькими комуністичними бонзами, хай і не визнавши відносини між ФРН та НДР міждержавними, як того дуже хотіла Москва, а ще більшою мірою Східний Берлін. Піти для того, щоб легалізувати хоч якісь людські контакти між мешканцями двох частин розірваної країни, хоч якось поліпшити умови існування своїх співвітчизників «там, у зоні».

Завдання Брандта ускладнювалося ще однією обставиною. Ще на початку 1960-х років він стверджував: «Мирне співіснування з Хрущовим (додамо від себе, що й за Брежнєва нічого принципово не змінилося. — Авт.) — це не пошук довготермінової стабільності і навіть не перерва між боями, а нова змога розширяти сферу свого панування і впливу без ризику вплутатися в атомну війну».

Через кілька років, напередодні підписання Московського договору, канцлер ФРН писав: «Співіснування можливе лише в тому разі, якщо ми позбудемося страху перед комуністичною перевагою, але також і настільки ж наївної, наскільки зручної безтурботної переконаності, що справедлива справа автоматично здобуде перемогу». І ще: «Наша концепція не повинна обмежуватися зміною ставлення до комуністичного Сходу, вона має також поширюватися й на відносини між багатими і бідними націями. Співіснування у вигляді мирного змагання можливе. І може бути вигране або програне саме в цих країнах».

Зрештою Брандту, Заходу в цілому, як добре видно нині, через роки, все ж таки вдалося нав’язати Москві на практиці свою концепцію «мирного змагання двох систем». І Брандт іще дожив до того часу, коли, підточений внутрішніми та зовнішніми труднощами, захитався, а потім і впав комуністичний режим в СРСР. Але ще перед тим розвалилася, як картковий будиночок, НДР. І східна «зона» возз’єдналася з Німеччиною. 1971 року Брандт отримав Нобелівську премію миру, а з нею і зменшення загрози війни для своєї країни, вступ ФРН (одночасно з НДР) до ООН, угоду «газ-труби», за якою Радянський Союз уперше у своїй історії розпочинав масштабний експорт газу до капіталістичних країн, а конкретно до Західної Німеччини, а та розраховувалася за цей газ не стільки грошима, скільки трубами великого діаметра для будівництва нових газопроводів і збільшення експорту того ж газу. І взагалі ФРН стала найбільшим торговельним партнером СРСР серед несоціалістичних країн.

А ще Брандт розколов і політизував власну країну. Він здобув гарячу підтримку багатьох своїх співвітчизників (за часів урядування Брандта кількість виборців, які голосували за його партію, зросла з 32 до 46 відсотків), але й викликав дуже гостру, до того ж дієву, якщо можна так сказати, ненависть німецьких правих. Як детектив можна читати західнонімецьку політичну історію початку 1970-х, коли праві робили все, щоб розмити перевагу у 5 голосів, яку мала соціалістично-ліберальна коаліція в парламенті, з тим, щоб оголосити вотум недовіри урядові Брандта і не припустити ратифікації його «східних» договорів. Це історія підкупу і корупції, причому не лише політичної. Але вирішальну битву за вотум недовіри праві програли — їм забракло двох голосів. За рахунок зрадників у власних лавах. Один із християнських демократів, що утримався тоді, як з’ясувалося через багато-багато років, після оприлюднення архівів ендеерівської спецслужби Штазі, отримав за свій голос майже один мільйон марок. Ім’я другого невідоме й досі. А Брандт розпустив парламент, оголосив дострокові вибори і тріумфально їх виграв, уперше в історії Німеччини зробивши свою СДПН найчисленнішою партією країни.

Проте вороги все ж змогли вижити Брандта з посади. 24 квітня 1974 року було заарештовано одного з референтів канцлера Гунтера Гійома, який за 18 років перед тим утік зі Східної Німеччини на Захід. Під час арешту він визнав, що всі ці роки залишався «громадянином НДР» і є «офіцером Національної народної армії». Брандт зробив необачну заяву про те, що Гійом ніколи не мав доступу до «документів вищого ступеня секретності». За кілька днів виявилося, що таки мав… Скандал посилили оприлюднені відомості спецслужб, що канцлер під час своїх агітаційно-виборчих поїздок Німеччиною мав численні, скажемо делікатно, любовні пригоди. І ранком