Ірена Ігорівна Карпа - Піца Гімалаї

це місце тільки йому й належало, а всі бігали довкола нього. Уявного героя війни, підкорювача вершин, космосу і жіночих сердець. Раніше Редьку це вражало й викликало захоплення чи, як мінімум, повагу, а зараз вона почувла хіба легке роздратування.

Редька вирішила з ходу приступати до справи. Тобто справу закінчити, щоб нічого нікому більше не висіти.

На стіл дзвінко бряцнулася металева зв’язочка.

— Осьо твій ключ від квартири. — (тато запитально підняв брови). — І від делійського сейфу. Раптом десь знадобиться ще, хе-хе. А так то, вибач, я тобі без сувеніра. — Вона не змогла утриматися від іронії, сідаючи на розцяцькований стілець навпроти нього. Дівчина в золото-червоному вбранні подала Редьці меню.

— А я тобі — з.

Тато дістав із внутрішньої кишені куртки невеличку шовкову торбинку й простягнув її Редьці.

Долоня безпомилково здогадалася, що там — навіть розгортати не довелося. Редька зробить це, коли ніхто не бачитиме. Поки вона щосили пробувала вдавати байдужість, ледь помітна щаслива посмішка не сховалася від татових очей. Цікаво, чи знав і він щось про цей тесак, і кому його слід передавати по-чесному.

«А як же відсікання прив’язаностей?» — посміхнулася про себе Редька.

Втім, можливо, воно десь так і працювало — варто щиро від чогось відмовитися, відпустити, як воно само до тебе прийде. Якщо було твоїм. Чи не прийде, якщо ніколи твоїм і не збиралося ставати. Хоча що в цьому світі є нашим?..

Редька, так, наче емоції могли вмить випаруватися — а вона хотіла зберегти їх якнадовше — хутко перекинула склянку холодної води і набрала ділового (а то й цинічного, як їй хотілося) тону:

— Дякую. Зворушена.

(Тато знизав плечима).

— І що тепер? — це ніби не він питав, а щось з ефіру. Однак Редька не збиралася розвішувати соплі перед цим насправді малознайомим, хоч і рідним, чоловіком.

— Слухай. Я рада, що стала у пригоді прекрасним людям десь далеко, і що ти тепер в порядку, і не просто в порядку, а зірка й сенсація…

— Та облиш…

— …і що Соня врешті-решт нікого не підставила.

— Соня мене сильно розчарувала. — Раптом спохмурнів він.

— Тю. Це ж бо чого?

— Ти сама знаєш, чого. Стільки сил у неї вклали, стільки навчання — і все коту під хвіст.

— Не під хвіст. Вона — успішний член суспільства. А я собі як я. І все, чого я хочу — щоби мене нарешті лишили в спокої. І не вплутували в якісь довгі мутки з непонятно чиїми грошима. В мене є тепер трохи моїх, і вперше в житті я навіть знаю, куди їх подіти. Якщо пощастить, то ще й ніхто мене не повішає за яйця на телевежі за їх використання.

— Ніхто. Ні за яйця, ні за капюшон. Повір моєму дару бачити майбутнє. — Тато зробив театральні очі й засміявся.

— Тоді добре, — посміхнулася Редька. — Давай їсти.

Вони їли мовчки. Телевізори під стелею ресторації транслювали хто що міг: від кліпів індійських виконавців до чемпіонату в покер у Манчестері. Редька згадала свій сон про королеву в картярських боргах і гмикнула.

— Все-таки, як дивно. Як дивно і приємно, що саме ти, подібна не на мене, а на неї, виявилася моєю сильною дитиною. — Тато сказав це дуже тихо і майже про себе, а в Редьки поміж тим пробіг у грудях холодок гордості.

— До речі. В тебе нема випадково якихось інших маминих фотографій. І… — Редька згадала, що в щоденниках він вживав самі лишень ініціали, та й ті не особливо співпадали з іменем, котре їй озвучували в дитинтстві, — як її звали повністю? — вперше за весь час вона подивилася йому в очі прямо.

Він трохи помовчав.

— Її звати… — (навмисне вжив теперішній час, подумала Редька, і їй стало трохи світліше) — Кар По Ча. Значить «Біла Птаха». А найкращі фотографії завжди тут. — Він показав пальцем собі на лоба. Там, подумала Редька, мало б вилізти у нього третє око в разі необхідності.

— Зрозуміло, — зітхнула вона.

— Що тобі зрозуміло, сильна дитино Кар По Ча? — знову посміхнувся батько. (Ще трохи, злякалася Редька, і їх розмова почне скидатися на розмову двох індійців з радянського вестерну). — В тебе є такий же кейс для фотографій?

— Та ладно. — Редька вирішила змінити тему. — Ніяка я не сильна. Досить пафосу. Чув би ти, як я нила на підйомах, і особливо на спусках із моїми колінами.

— О, коліна — це у нас сімейне, — він знову засміявся. Лід між ними потроху танув.

— А на Соню ти не злися. Якби не її підстава з тими піцовими грішми, я би в житті свою дупу не висунула кудись у невідомість. Кожна видима лажа може мати несподівано хороший наслідок. Ну, це не я придумала.

Тато посміхнувся.

— Ну, я радий, що якось прислужилася й наша цариця савська. Чужими руками жар загрібаючи…

Редька виразно глянула на батька, від чого його скептичний вираз трохи збляк.

— Давай не будемо, тату. Не хочу гриміти зараз всіма ланцюгами причин і наслідків, лазити в трудноє дєцтво і ворушити прах діда Фройда. Напишу тобі ввечері листа, як буде сила. Добре?

— Ну добре.

Він глянув на годинник.

— Вже біжиш? — із перебільшеною байдужістю спитала Редька.

— Ні, ще не зараз. Підемо ще мате, може, десь вип’ємо?

— Пішли.

Поки вони йшли задніми дворами, подалі від центральної вулиці з вічно роззявленими туристами зі спальних районів, Редьчин батько дивився навкруги якось дивно, наче поверх дахів. Редька перехоплювала цей його погляд, неясно щось відчуваючи. Ніби між іншим він запитав:

— А ти не хочеш пожити деінде трохи?

— Та я вже і так вивожу манатки з твоєї хати… — трохи образилася Редька.

— Та ні, в хаті живи, скільки хочеш. Я маю на увазі, взагалі не в Україні?

— А де? — аж стрепенулася Редька, боячись запустити надію туди, куди їй не слід заходити.

— В Німеччині, наприклад, — позбавив її проблем із надією тато. — Мансарда по сусідству якраз звільнилася.

Мансарда.

Редьці чогось не хотілося бачити, як він зараз, мабуть, лукаво підморгує. Та все ж про себе вона посміхнулася: «Нормальний собі фріц». Зараз вона ледь не вперше в житті раділа, що не схожа на світлоокого, пшеничноволосого і