Джеймс Фенімор Купер - Останній з могікан

День доходив уже полудня, а проте натовп як застиг зрання у важкій непорушності, так і досі стояв. Лишень часом у ці гнітючі години чулося чиєсь приглушене ридання, та ще, бува, підходив хто до небіжчиків віддати їм просту й зворушливу шану. Тільки індіянська терплячість та витримка здольні так вишколити людину, щоб вона могла завмерти непорушно, наче камінь.

Нарешті делаварський мудрець простяг руку і встав, спершись товаришам на плечі. Стояв він похитуючись і весь був такий слабосилий, немов ціла друга, вічність лягла йому на плечі від учорашнього дня, коли він востаннє промовляв до свого народу.

— Люди ленапів! — сказав він глухим і пророчим голосом. — Лице Маніто сховалося за хмару, око його відвернулось від вас, вухо його затулене і язик не відповідає вам. Ви його не бачите, але воля його перед вами. Розкрийте серця, і нехай душі ваші не знають брехні. Люди ленапів, лице Маніто сховалося за хмару!

На ці прості й жахливі слова така разюча тиша запала в натовпі індіян, наче вони чули голос самого Великого Духа. Навіть мертвий Анкес здавався живим супроти покірної юрми навколо. Але перегодом, як спало перше враження від Таменундової мови, тихі голоси почали пісню на честь померлих. Співали жінки, надзвичайно лагідно й жалобно. Пісня не мала послідовного змісту — коли одна співачка кінчала, інша підхоплювала похвальний спів чи то голосіння, виливаючи в словах свої почуття, як підказувало їй серце та хвилина. Подеколи спалахи загального жалю перебивали співачок, і тоді дівчата побіля Кориного ложа, мовби в нетямі від горя, скидали з її тіла квіти й зілля. Потім, коли трохи влягалися бурхливі почуття, вони з ніжністю й скорботою засипали знов Кору цим зелом, що символізувало чистоту і цноту. Спів жіночий, незважаючи на часті перебої, все-таки містив у. собі низку більш-менш зв'язаних між собою думок.

Дівчина, обрана з огляду на своє походження та вдачу, почала із скромних натяків на чесноти покійного вояка. Оздоблюючи свою мову тією східною образністю, яку індіяни запевне принесли аж з самого краю другого континенту і яка лучить найдавнішу історію обидвох півкуль, вона назвала Анкеса «пантерою свого племені». Мокасини його, мовляв, не лишали сліду на росі, стрибки були такі, як V молодого оленя, очі — яскравіші, ніж зорі темної ночі, а голос у бою лунав дужо, як грім Маніто. Вона нагадала йому про матір, його, якій судилось велике щастя — мати такого сина. Вона просила його переказати матері, коли вони зустрінуться в світі духів, що делаварські дівчата проливали гіркі сльози над могилою її дитяти, а її саму називали благословенною.

Інші дівчата, що прийшли на зміну співачці, ще лагіднішим тоном завели спів на більш делікатну тему. З чисто жіночою чуйністю і вразливістю вони натякнули на чужинецьку дівчину, яка покинула цей світ майже водночас із ним, Анкесом, з чого аж занадто виразно знати волю Великого Духа. Вони просили Анкеса зласкавитись над нею і вибачити за те, що вона не знає, як заспокоїти потреби такого великого вояка. Нема ж їй рівної вродою, і така вона великодушна й мужня! Без тіні заздрощів, як ото б янголи могли тішитись найвищою досконалістю, — так промовляли дівчата індіянські про Кору і додавали, що її чесноти покривають невеликі вади в її вихованні.

По цьому знову ж таки інші голоси пролунали — тиха й чула мова ніжності та любові, звернена до самої Кори. Її благали бути спокійною і не журитись майбутньою долею. Товаришем їй буде мисливець, що знатиме, як задовольнити найменші її жадання, і вояк, що здатен відхилити від неї будь-яку небезпеку. Співачки запевняли, що стежка їй буде приємна, а ноша легка. Її остерігали, щоб не тужила марно за друзями своєї молодості та за країною батьків, бо «на благословенних ловецьких землях ленапів» долини такі ж гарні, струмки такі ж чисті й квітки такі ж запахущі, як і на «небі блідолицих». Їй радили бути уважною до потреб свого товариша і ніколи не забувати про ту різницю, що мудрий Маніто встановив поміж ними. Тоді в бурхливому загальному пориві почали вони спільно вихваляти могіканову вдачу. Називали його шляхетним, мужнім і щедрим — яким і повинен бути справжній вояк, вартий дівочого кохання. Висловлюючи свою думку образними манівцями, дівчата давали на здогад, що, попри короткий час знайомства свого з Корою та Анкесом, вони суто жіночою інтуїцією збагнули правдиву схильність юнакового серця. Делаварські-бо дівчата не вабили його! Він був з племені, що колись панувало на берегах солоного озера, і бажання його вели до народу, який жив близько могил його предків. Тож чом не схвалити такий його вибір? Що вона була крові чистішої і багатшої за інших людей свого народу, це кожен міг бачити; що її не злякає життя в лісах, небезпек і знегод сповнене, — це вона довела своєю поведінкою. А тепер, — додавали співачки, — «наймудріший у світі» переніс її туди, де вона знайде покревні собі душі і зможе бути повік щаслива.

Потім, знову змінивши тон і зміст співу, згадали вони про дівчину, що плакала в найближчій хатині. Її порівнювано до пластівців снігу — така вона була чиста, біла, іскриста, здольна розтанути в літню спекоту й замерзнути в зимову студінь. Вони не мали сумніву, яка вона люба в очах молодого ватага, що його барва шкіри й смуток такі близькі до її барви шкіри й смутку. Нічого вартого в ній відзнаки з її рідкісних чарів не було забуто. Кучері її порівнювано до буйних паростків виноградної лози, очі —до блакитного склепіння неба, а рожева барва на її щоках, мовляв, гарніша за хоч би й яку білу хмаринку, ясним променем сонця освітлену. А при тому, дарма що виразно цього й не виявлялося, було ясно, що вони не вважають її такою досконалою, як та, котру оце оплакувано.

Під час усіх цих співів натовп мовчав, лише вряди-годи втручаючись тими подібними до хорового супроводу спалахами пекучого жалю, що мали б полегшувати емоційну напруженість, а насправді її тільки поглиблювали. Делавари слухали, мов зачаровані, а з виразу облич їхніх знати було, який глибокий та щирий жаль вони відчувають. Навіть Де-від був не від того, щоб прислухатись до ніжних дівочих голосів, і ще задовго перед кінцем співів очі його посвідчили, що він дуже зворушений і захоплений.

Розвідник, єдиний з білих, що розумів делаварську мову, прочнувся з задуми й трохи схилив голову, щоб краще вловити значення слів. Але коли дівчата зняли річ про спільну майбутність