Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

— На те, щоб завантажити з Інтернету програму, яка зламує паролі «Ворда», потрібно тридцять секунд.

— Нам доведеться поговорити про те, де межа між твоїм і моїм, — сказав Мікаель і пішов у душ.

Коли він звідти вийшов, Лісбет уже закрила його комп’ютер і повернула на місце в кабінет. Її ноутбук був увімкнутий. Мікаель майже не сумнівався в тому, що вона вже перенесла вміст його комп’ютера у свій власний.

Лісбет Саландер була інформаційним наркоманом з гранично розпливчастим уявленням про мораль та етику.

Тільки-но Мікаель усівся снідати, як у вхідні двері постукали, і він пішов відчиняти. На порозі стояв Мартін Ванґер. У нього був похмурий вигляд, і Мікаель на мить подумав, що той прийшов сповістити про Хенрікову смерть.

— Ні, Хенрік почуває себе так само, як і вчора, — запевнив той. — У мене зовсім інша справа. Можна мені на хвильку зайти?

Мікаель впустив його і відрекомендував своєму «асистентові-пошуковцю» Лісбет Саландер. Та поглянула на промисловця одним оком, швидко кивнула і знов уткнулася в комп’ютер. Мартін Ванґер автоматично привітався, але здавався таким неуважним, що, схоже, взагалі не звернув на неї уваги. Мікаель налив йому кави і запросив сісти.

— Що таке?

— Ви виписуєте «Хедестадс-курірен»?

— Ні. Я іноді читаю газету в «Кафе Сусанни».

— Значить, сьогоднішнього числа ви ще не читали.

— Судячи з вашого тону, мені б слід було його прочитати.

Мартін Ванґер поклав на стіл перед Мікаелем свіже число «Хедестадс-курірен». Мікаелю там, щоб розпалити в читачів цікавість, приділили дві шпальти на першій сторінці, з продовженням на четвертій. Він глянув на заголовок.

ТУТ ПЕРЕХОВУЄТЬСЯ

ЗАСУДЖЕНИЙ ЗА НАКЛЕП ЖУРНАЛІСТ

До тексту додавалася фотографія, знята телеоб’єктивом з церковного пагорба по той бік моста, що зображала Мікаеля, коли він виходить з дверей будиночка.

Репортер Конні Турссон непогано попрацював, складаючи пасквіль на Мікаеля. У статті коротко викладалася справа Веннерстрьома й підкреслювалося, що Мікаель з ганьбою втік з «Міленіуму» і тільки що відбув покарання у в’язниці. Текст завершувався очікуваним твердженням, що Мікаель відмовився давати інтервю «Хедестадс-курірен». Тон статті явно давав зрозуміти жителям Хедестада: серед них розгулює Стокгольмець із Жахливо Темною Репутацією. До жодного слова не можна було прискіпатися, щоб подати до суду за наклеп; проте Мікаель був зображений як вельми підозріла особа, і на образ його автор не пошкодував чорної фарби. Стаття з вигляду і за змістом нагадувала ті, в яких описуються політичні терористи. «Міленіум» подавався як «агітаційний журнал», не гідний довіри, а книгу Мікаеля про економічну журналістику автор охарактеризував як зібрання суперечливих тверджень про поважаних журналістів.

— Мікаелю… мені бракує слів, щоб висловити мої почуття з приводу цієї статті. Вона огидна.

— Це замовна робота, — спокійно сказав Мікаель, запитливо дивлячись на Мартіна Ванґера.

— Сподіваюся, ви розумієте, що я не маю до цього ані найменшого відношення. Я мало кавою не похлинувся, коли це побачив.

— Хто за цим стоїть?

— Я зробив уранці кілька дзвінків. Конні Турссон у них когось заміщає на літо. Але статтю він написав за завданням Бірґера.

— Я не думав, що Бірґер має вплив на редакцію — адже він як-не-як муніципальний радник і політик.

— Формально він ніякого впливу не має. Але головним редактором газети є Гуннар Карлман, син Інґрід Ванґер, — це гілка Юхана Ванґера. Бірґера з Гуннаром пов’язує багатолітня дружба.

— Тоді зрозуміло.

— Турссона негайно звільнять.

— Скільки йому років?

— Чесно кажучи, не знаю. Я з ним ніколи не зустрічався.

— Не звільняйте його. Він мені телефонував, і, судячи з голосу, це молодий і недосвідчений репортер.

— Такі речі просто не можна залишати без наслідків.

— Якщо хочете знати мою думку, то ситуація, коли головний редактор газети, що належить сім’ї Ванґер, нападає на журнал, співвласником і членом правління якого є Хенрік Ванґер, видається дещо абсурдною. Виходить, що головний редактор Карлман нападає на вас із Хенріком.

Мартін Ванґер подумав над словами Мікаеля, але повільно похитав головою:

— Я розумію, що ви хочете сказати. Проте я мушу покладати відповідальність на справжнього винуватця. Карлман — співвласник концерну і веде проти мене вічну війну, але цей випадок значно більше схожий на помсту Бірґера за те, що ви його поставили на місце в коридорі лікарні. Ви йому як більмо на оці.

— Я знаю. Тому й думаю, що Турссон особливо не винен. Молоденькому тимчасовому співробітнику надзвичайно важко сказати «ні», коли головний редактор наказує йому писати певним чином.

— Я можу зажадати, щоб вам завтра склали офіційні вибачення на першій сторінці.

— Не варто. Це призведе до затяжної боротьби, яка тільки ще більше ускладнить ситуацію.

— Отже, ви вважаєте, що мені не слід що-небудь робити?

— Це безглуздо. Карлман чинитиме опір, і вас можуть зобразити негідником, який, будучи власником газети, намагається незаконно впливати на свободу слова і формування громадської думки.

— Пробачте, Мікаелю, але я з вами не згоден. Адже в мене теж є право формувати думку. Я вважаю, що від цієї статті відгонить, і маю намір відкрито заявити про свою позицію. Я ж бо як-не-як заміщаю Хенріка в правлінні «Міленіуму»

і в цій ролі не можу допустити, щоб подібні нападки на наш журнал залишалися без відповіді.

— Добре.

— Я зажадаю публікації моїх коментарів і виставлю Карлмана ідіотом. Хай нарікає на себе.

— Що ж, ви маєте право чинити згідно з власними переконаннями.

— Для мене також важливо переконати вас у тому, що я не маю ніякого відношення до цієї ганебної вихватки.

— Я вам вірю, — сказав Мікаель.

— Крім того, я не хочу зараз торкатися цієї теми, але стаття лише підкреслює актуальність того, що ми вже мимохідь обговорювали. Вам необхідно повернутися до редакції «Міленіуму», щоб ми могли виступати єдиним фронтом. Поки вас там немає, вся ця говорильня триватиме. Я вірю в «Міленіум» і переконаний, що разом ми спроможні виграти цю битву.

— Мені зрозуміла ваша позиція, але тепер уже моя черга не погодитися з вами. Я не можу розірвати контракт із Хенріком і справді зовсім не хочу цього робити. Бачте, я дійсно прив’язався до Хенріка. А ця історія з Харієт…

— Невже?

— Я розумію, що для вас це важко і що Хенрік морочиться з цією історією вже багато років…

— Між нами кажучи, я дуже люблю Хенріка, і він мій наставник, але щодо Харієт він одержимий настільки, що виходить за рамки здорового глузду.

— Починаючи цю роботу, я ставився до неї як до марнування часу. Але річ у тім, що всупереч сподіванням ми виявили нові обставини. Я думаю, що ми на порозі прориву і, можливо,