О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

— О так, серйозно? — озивалася та, що була непричетна до філософії. — А кажуть, ніби тебе сам Уонамейкер[350] умовляє здати йому на майбутній рік зайве приміщення.

Щодня вранці і ввечері Дезі проходила повз ріг, де притулилася крамничка Джо. І вітання її зазвичай звучало так:

— Гей, у конурі, як справи? Щось, бачу, у тебе стало порожненько. Не інакше, як продав пачку жувальної ґумки.

— Так, місця тут замало, це точно, — з широкою усмішкою відповідав їй Джо, — але для тебе, Дезі, вистачить. Ми з магазином чекаємо — не дочекаємося тебе на хазяйку. Ти вже нас довго не муч, добре?

— Магазин! — Дезі з презирством морщила кирпатий носик. — Не магазин, а консервна банка! Чекаєте, кажеш? Ну-ну. Тільки доведеться тобі, Джо, викинути фунтів сто ласощів, інакше мені не вміститися.

— Що ж, із задоволенням, адже це вийде так на так, — галантно говорив Джо.

Життя Дезі і без того проходило у вузьких межах. На роботі треба було рухатися бочком, аби протиснутися між полицями та прилавком. Удома було більше затишку, ніж вільного місця. Стіни стояли так близько одна до одної, що від найменшого руху шурхотіли шпалери, які відстали. Розглядаючи у дзеркалі свою каштанову пишну зачіску, Дезі могла запалити однією рукою газ, а другою водночас зачинити двері. На комоді стояло фото Джо в золоченій рамці, і іноді, коли вона дивилася на неї… але тут думки Дезі незмінно поверталася до кумедної крамнички, приткнутої, наче ящик з-під мила, до кута величезної будівлі, і замість ніжного зітхання чувся веселий сміх.

Другий залицяльник з'явився у Дезі на кілька місяців пізніше за Джо. Він найняв кімнату з пансіоном у тому ж будинку, де жила вона. Звали його Дебстер, і він був філософ. Позитивні якості цієї зовсім ще молодої людини впадали в око, як європейські наклейки на чемодані у жителя Пассейка, штат Нью-Джерсі. Свої знання він черпав з енциклопедій та довідників, але що стосується мудрості, то вона промчала повз нього, а він залишився на узбіччі, пирхаючи і не встигнувши помітити хоча б номер її автомобіля. Він міг (і не нехтував нагодою) розказати вам, з чого складається вода і чому людині корисно їсти горох і телятину, який у Біблії найкоротший вірш і скільки фунтів цвяхів піде на те, щоб прибити 256 дранок із чотиридюймовим зазором, яке населення міста Канкакі, штат Іллінойс, у чому суть теорії Спінози[351], як звуть молодшого лакея в домі містера Г. Маккея Тумлі, яка довжина тунелю крізь гору Хусак, коли слід садовити курку на яйця, яку платню одержує поштовий кур'єр на залізниці, ділянка Дрифтвуд — Ред-Банк-Фернес, штат Пенсільванія, і скільки налічується кігтів на передній лапі кішки.

Такий неабиякий тягар знань не обтяжував Дебстера. Факти і цифри були для нього наче листя петрушки, приправа до легкої бесіди, якою він пригощав вас, якщо вбачав, що це вам до смаку. Крім того, він користувався ними, як бруствером[352] при фуражуванні — за столом у пансіоні. Обстрілюючи вас чергами цифр, пов'язаних з тим, скільки важить один фунт пруткового заліза перерізом п'ять дюймів на два і три чверті та скільки в середньому випадає щороку опадів у Форт-Снел-лінгу, штат Міннесота, він пронизував виделкою найбільш ласий кусок курки на блюді, поки ви тільки набиралися духу спитати в нього, чому це кури не клюють грошей.

Споряджений таким сліпучим обладунком, та й непоганою зовнішністю, якщо вам подобається той прилизаний різновид, який о третій годині дня зустрінеш на кожному кроці біля магазинів, він являв собою суперника, з яким Джо, власникові мікрокрамниці, мабуть, варто було схрестити зброю. Проте Джо не мав при собі зброї. А якщо б і мав, то все одно схрестити її було б ніде.

Якось у суботу, десь о четвертій годині, Дезі з містером Дебстером зупинилися коло палатки Джо. На Дебстері був циліндр і тому… ну, одне слово, Дезі була жінкою і не могла допустити, щоб цей циліндр знов опинився у картонці, доки його не побачить Джо. Формальним же приводом до їхнього візиту була пачка ананасової жувальної гумки, яку Джо й подав у розчинені навстіж двері крамниці. Побачивши циліндр, він не затремтів, не змінився на обличчі.

— Містер Дебстер запросив мене піднятися з ним сюди вгору для огляду панорами, — сказала Дезі, коли познайомила своїх обожнювачів. — Я ніколи ще не була на даху хмарочоса. Мабуть, там страшенно здорово й цікаво.

— Гм! — сказав Джо.

— Ландшафт[353], який відкривається нашому погляду з даху високої будівлі, — сказав Дебстер, — не тільки грандіозний, а й повчальний. Міс Дезі може бути впевнена, що на неї чекає велике задоволення.

— Там, між іншим, теж протяг, — сказав Джо. — Ти добре вдяглася, Дезі?

— Будьте певні! Напнула сто одежинок, — сказала Дезі, із збентеженням і радістю відзначивши, як затьмарилося його чоло. — А ти тут, Джо, просто як мумія у футлярі. Чи вже не поповнилися, часом, твої запаси на фунт горіхів або на одне яблуко? Здається, ти зовсім затоварився.

Дезі пирхнула, насолоджуючись улюбленим жартом, і Джо нічого іншого не залишалось, як теж посміхнутись.

— Порівняно з масштабами цього будинку, містере, е… м-так, — зауважив Дебстер, — ваш заклад, як мені видається, дещо обмежений у розмірах. Площа бічного фасаду тут, якщо не помиляюсь, приблизно триста сорок футів на сто. Ваш магазин виглядає, відповідно, неначебто на територію Сполучених Штатів на схід від Скелястих гір, — додавши сюди ж провінцію Онтаріо і, скажімо, таку країну, як Бельгія, — помістити половину Белуджистану.

— Ні, їй-богу? — простодушно сказав Джо. — Ну ви, приятелю, щодо цифр — просто голова. А чи не скажете, скільки пресованого сіна у квадратних фунтах зжує віслюк, якщо на цілу хвилину і п'ять восьмих перестане репетувати «і-а, і-а»?

За кілька хвилин Дезі і містер Дебстер уже виходили з ліфта на верхньому поверсі хмарочоса. Потім круті сходи — і дах. Дебстер підвів Дезі до парапету і показав їй, як копошаться внизу на вулицях чорненькі цятки.

— Що це таке? — тремтячи, спитала вона. Їй ніколи не доводилося підійматися на таку висоту.

Як же тут було Дебстеру не увійти в роль філософа на башті і не повести її душу за собою назустріч безмежному просторові!

— Двоногі, — урочисто сказав він. — Помітьте, якими вони стають, якщо піднятися над ними хоча б на триста сорок футів — справжні комахи, повзають туди-сюди, а який сенс?

— Та нічого подібного! — раптом вигукнула Дезі. — Це ж