Олена Гриб - "Опальна принцеса". В пошуках Дракона, Олена Гриб

– Як спалося, леді Керейро? – неприязно буркнув незнайомець (гадаю, дізнавач власною персоною), спираючись ліктями на спинку крісла, в якому я сиділа.

Айра охнула, щось забелькотіла про біцепси і трицепси, повідомила, що її не тримають ноги, і наказала мені ловити момент. Для початку встати, щоб елегантно впасти на руки «такого приголомшливого чоловіка». І обов’язково розплакатись, але не розревітись як ображена покоївка, а дозволити сльозам красиво котитися по щоках. І загорнутись у штору, адже пристойна дворянка Айра має згорати від сорому через неналежний зовнішній вигляд!

Я не зрушила з місця.

– Дякую, непогано, – сказала мирно. – Щоправда, диба трохи жорсткувата, але з ортопедичної точки зору корис…

Закінчення фрази перетворилося на завивання, оскільки мій поки невидимий співрозмовник відійшов, і тої ж миті крісло з вискотом різко повернулося на сто вісімдесят градусів. Відцентрова сила ледь не викинула мене на дубовий паркет. Я дивом (і ціною руки, що застрягла у вигині поручня) втрималася на сидінні.

Айрі пригода сподобалась, хоч я, наївна, і зіпсувала всю назріваючу романтику.

Треба було прицільно вилетіти на дізнавача і з переляку притиснутися до його широких грудей, не забувши непомітно перевірити наявність під суворою чорною сорочкою кубиків пресу. Він же чекав саме цього! Як я можу не бачити, що він пожирає мене поглядом і жадає познайомитися ближче?!

«У неї проблеми з головою. Вона не розрізняє лють і бажання. Їй невтямки, що цей синьоокий гігант у розстебнутому темно-синьому мундирі мріє проломити мені череп, а не обсипати поцілунками», – я затиснула вухо мізинцем, сподіваючись хоч трохи знизити інтенсивність криків невідомої спостерігачки.

Палець натрапив на тверду кульку розміром як сірникова голівка – явно не частину мого тіла.

«Дійсно навушник?!» – я була вражена настільки, що почала колупатись у вусі, незважаючи на свідка.

Відірвати і викинути! Це не моє! Айра мені не помічниця, а перешкода. Краще робитиму дурниці без її підказок!

– Що з вами, леді Керейро?

– Вибачте, поклик природи, – я не уявляла, як ще пояснити свої дії.

На мить із грубо виліпленої фізіономії дізнавача злетіла озлоблена маска.

– Поклик чого? – майже стерпним тоном перепитав він.

Айра даремно пищала від захвату. Безперечно, цей чоловік досить привабливий зовні, але його оточувала атмосфера невдоволення і природженої зверхності, що зводила приємне враження нанівець у першу секунду знайомства.

– Що природно, те…

Повідати цитату не вдалось – я якраз підчепила нігтем навушник (якщо це був навушник) і випала з реальності зовсім не так, як мріяла Айра. Дуже негарно, з конвульсіями і прокушеною губою… Я її розчарувала, але мене це не хвилювало. Я відчула, що пристрій вилазить зі стінки вушної раковини, і провалилась у темряву з впевненістю в тому, що прокинуся в рідному світі.

Яка наївність!

Свідомість повернулася до мене в катівні.

Хто б сумнівався…

***

Сонце піднялось досить високо, щоб світити прямо у вузьке заґратоване вікно. Я помилилась, думаючи, що катівня у підвалі. Вона розташовувалася на першому поверсі в дещо похмурому, але сухому і теплому приміщенні.

Мене прикували до кам’яного прямокутника незрозумілого призначення (заглиблення для стоку крові я вирішила вважати звичайними тріщинами і не панікувати завчасно). Посадили на ланцюг як собаку! Дали аж три метри свободи! Поруч поставили миску з водою і кинули ковдру.

– Все як замовляли, – пробурмотіла я, насамперед перевіряючи вухо.

Навушник нікуди не дівся, але, на щастя, мовчав. Смикати його було страшно, і я кілька довгих хвилин не могла зважитися на продовження експерименту.

Зважилась.

Знову відключилася.

Прокинулась із шишкою на лобі і тирсою в зубах, тому що копирсалась у вусі стоячи.

Раніше я не вважала себе впертою людиною, проте відчай штовхнув мене на третю спробу. Чи варто говорити, що вона теж провалилась? Пальці слабшали. перш ніж я встигала висмикнути навушник.

Можливо, за допомогою інструментів і вдалося б позбутися бісового імпланта (або здоров’я, як підказувала логіка), але поява дізнавача завадила перекинути ногою стенд зі щипцями, що поблискував неподалік, і почати самолікування.

– Продовжимо, леді Керейро. Гадаю, другої дози наркотику у вас немає і ніщо не зупинить наш зв’язний діалог.

– Якого ще наркотику?! – Я брязнула ланцюгом, забувши про своє становище. – З глузду з’їхали?!

Відповіді, звісно, не дочекалася.

– Ви звинувачуєтесь у державній зраді, – оголосив натомість дізнавач. – До винесення вироку ви не зустрінетеся ні з ким зі свого минулого оточення.

Взагалі прекрасно. Бути мені Айрою аж до шибениці чи що тут гарантують за злочини проти держави.

– Через принца? – Я переконувала себе, що цей світ – фантазія, однак занепокоєння мучило душу. – Все вийшло випадково! Я не збиралася його підпалювати! Навіть кричати на нього не хотіла!