Тая Смоленська - Право на другий шанс, Тая Смоленська

Зі сльозами на очах і з неконтрольованою істерикою я дістаю з шафи валізи і, не розбираючи нічого перед собою, скидаю в них все що попадається під руки. Одяг, косметику, засоби гігієни. Всі золоті прикраси теж летять туди. Я управляюся за півгодини, але йти не хочеться. Я ж так люблю цей будинок. 
 
Внизу чується дзенькіт розбитого скла. А потім ще і ще. І ще. Потім якийсь гуркіт. Я здригаюся від страху. Артем лютує. Зазвичай він стриманий, вкрай рідко проявляє якісь емоції, але якщо його розлютити ... Якщо розлютити то можна і в живих не залишитися. 
 
Я хапаю з тумбочки ключі від машини. Сподіваюся, Артем не стане наполягати на тому, щоб я залишила її тут. В останній момент помічаю, що стою посеред кімнати в піжамі. Тремтячими руками натягую на себе спортивний костюм і виглядаю зі спальні. 
 
Не вірю, що зробила це. Не вірю що сказала. Не вірю, що це взагалі реальність. Більше схоже на сон, або голлівудську драму. 
 
Десь на підсвідомому рівні мені хочеться щоб Артем не відпустив мене. Закрив двері. Сховав ключ. Забив всі вікна. Хочеться, щоб кохав. Мені дуже хочеться повернути час назад. І щоб не було зради. Щоб Артем як і раніше належав лише мені. 
 
Але це не в моїй владі. 
 
Я спускаю вниз валізу. Тихенько прослизаю через двері в кухні в гараж. Повертаюся, і переношу ще дві. Залишилася остання і я можу поїхати звідси. Назавжди. Хіба цього я хотіла? 
 
Я не поспішаю. Тіло не слухається мене. Артем все ще буяє в вітальні. Я боюся потрапити йому на очі, але так хочеться побачити його в останній раз.Тому я тихенько підкрадаюся до дверей і спостерігаю за тим, як він п'є прямо з горла колекційний віскі. 
 
Навколо на підлозі осколки. Меблі перевернуті. Стілець розлетівся на друзки. Я насилу стримую схлипи всередині себе. Хіба не цього я хотіла? Так чому на душі так гірко? 
 
Реакція Артема для мене загадка. Я бачу що він злий. Що розчарований. Але ж і він не без грішка. До чого тоді цей спектакль? Або йому не подобається коли до його власності торкається інший чоловік? Або той факт, що я могла його розлюбити, такого ідеального і бездоганного чоловіка, для нього щось надприродне?

Не знаю скільки стою за його спиною. В останній раз дивлюся на кохані риси обличчя. Насилу знаходжу в собі сили, щоб піти. Якщо не зроблю цього зараз - залишуся і зізнаюся що збрехала. Кинуся йому на шию, почну просити вибачення, буду благати не залишати мене, не йти до іншої. Буду обіцяти виправитися, робити все що він хоче, аби більше не спав зі своїми коханками. 
 
Не з першого разу вставляю ключ, щоб завести двигун в машині. Намагаюся стерти сльози з обличчя, щоб не розпливалося так перед очима все і можна було їхати. 
 
У нічній темряві будинок виглядає зловісно. Темні тіні дерев приховують ліву частину. Моє серце назавжди залишиться в цьому місці. Де ми кохали однин одного. Де я провела кращі роки свого життя, незважаючи на сварки, недомовки і біль. 
 
Я знімаю номер в центрі. Поруч з банком. Частина грошей вже зі мною, але цього мало. Мені потрібно більше готівки. Залишається лише сподіватися, що Артем не так швидко кинеться блокувати мої карти. 
 
Звичайно ж цієї ночі я не сплю. Дивлюся на час. Стискаю в руці телефон, чекаючи що Артем ось-ось подзвонить. Але він не дзвонить. І на душі від цього не легше. Хотіла втекти від нього. Втекла. А тепер назад нестися готова. 
 
Почуття очікування і невідомості розпалює мене до межі. Я намагаюся дихати, як радив інструктор по йозі. Хвилювання в моєму становищі може негативно позначитися на вагітності. Але все, чого мені хочеться зараз - згорнутися в куточку і плакати. Апатія витісняє все інше. Мені важко взяти себе в руки, але коли стрілки годинника наближаються до восьмої ранку я змушую себе піднятися з ліжка, привести себе в порядок і попрямувати в банк. Не час розкисати. 
 
Я проходжу в касу для VIP-клієнтів і простягаю пластикову картку співробітниці банку.

- Підкажіть, будь ласка, який там ліміт зі зняття? - ввічливо цікавлюся я, не знімаючи з носа окуляри. Очі червоні, опухлі, не хочу щоб сторонні бачили в якому я стані. 
 
Я нетерпляче вистукую пальцями по гранітному покриттю стільниці біля віконця касира. До божевілля боюся, що чоловік встиг заблокувати всі мої рахунки. 
 
- Триста. Скільки знімати? - байдуже переводить на мене погляд дівчина. 
 
- Триста? - сівшим голосом перепитую я. Господи, та мені цього ні на що не вистачить. Як же так? - Всього триста тисяч ругривень? 
 
- Ем-м-м, доларів, - каже вона, а у мене ж ніби камінь з душі звалився. 
 
- А. Відмінно. Супер, - куточками губ посміхаюся я. - Зніміть двісті, будь ласка, - оцінюю розмір свого рюкзака. І поки касир відраховує пачки з валютою, я пишу повідомлення знайомому ріелтору. 
 
«Мені терміново потрібна квартира. Не в центрі. Десь в спальному районі. Новобудова. До ста квадратів. Поруч садок і школа щоб були. Зможеш за кілька днів підібрати щось? »
 
Пачку за пачкою закидаю в рюкзак. Сподіваюся, Артем не сильно образиться, що через мене трохи збіднів. Відчуваю себе справжнісіньким стерво, але він не краще. 
 
Тепер би ще з квартирою швидше вирішилося, не хочеться місяць просидіти в номері і сторожити гроші. 
 
 - Вибачте , а можна у вас відкрити депозитний сейф? - приходить в голову раптова ідея. 
 
 - Так, звичайно, зверніться до наших менеджерів. 
 
 - Відмінно. Дякую вам.

Після банку відразу ж домовилася зустрітися з ріелтором. Вже по дорозі на перший об'єкт нерухомості згадала, що збиралася подзвонити матері.                                               
 
- Мамо, у мене до тебе важлива справа, - намагаюся збагнути з якого боку підійти до нашої з нею розмови. Про те що відбувається між мною і Артемом поки я не готова нікому розповідати. Не потрібні мені ці жалісливі погляди і співчуття. 
 
- Щось трапилося, доню? - насторожилася мати.