Ірина Цилик - Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик

— Щось ти дуже захекана сьогодні, - підморгнув їй благодушний Сашко, зацікавлено вивчаючи поглядом чорного від напруги Зюбика: той її все-таки наздогнав.

Вона густо, як замолоду, почервоніла і всілася на окреме сидіння під вікном.

— Туди сідай! — сказала Ніна Зюбикові тонким голосом і невизначено махнула рукою, коли той був сунувся до неї. Він слухняно пересів на кілька рядів уперед, умостившись поруч із огрядною тіткою в бордових лосинах.

їй стало раптом себе дуже шкода. Зовсім невчасно знову тенькнула десь у сонячному сплетінні вчорашня історія: перетрушуючи зранку на роботі холодильник — це входило до її обов’язків прибиральниці, - Ніна змушена була викинути величенький шмат зіпсованого сиру, щиро дивуючись марнотратності офісних працівників. Після обіду їй зателефонували й поцікавилися пропажею. Непорозуміння легко зійшло Ніні з рук, але їй було й дотепер неприємно: у голові ніяк не вкладалося, скільки коштував той гидючий на вигляд і запах французький сир, укритий чорною кількаміліметровою щетиною їстівної — як виявилося! — плісняви. Ніна перевела машинально ціну на м’ясо: вийшло три кіло свинини за один такий кусень: ні, в цьому було щось явно нездорове.

Вона схилила голову до плюшевої запилюженої фіра- ночки й виявила біля своєї щоки розчавлену муху. Тепер за вікном, де пробігало перед її очима вранішнє місто, над усім, що Ніна бачила, домінував неприємний силует: автостоянка, свіжовимита вітрина піцерїї, рекламний слоган на боці автобуса, перекошений кіоск із ремонту взуття — всі вони прозирали через обрис сірого трупика з розтертими по склу крильцями. Вона згадала, як у молодості, коли Зюбик іще фотографував, він страшенно любив експериментувати з такими ефектами. Знімав «Зенітом» Ніну, потім до одуріння довго носився з іншими кадрами, а вдома зачинявся у ванній і починав ворожити з відзнятим матеріалом. Іноді дозволяв їй бути присутньою при цьому. Тоді, в минулому житті, Ніні дуже подобалося сидіти на краєчку ванни, спостерігаючи за рухами Зюбикових рук, які в червоному дурмані світла завжди набували особливої відточеної пластики. Зюбик акуратно розрізав негативи й ніжно вмощував по кілька кадриків до збільшувача одночасно, нашаровуючи різні зображення в очікуванні непередбачуваних результатів: ось на знімку Ніна усміхається, а на її обличчі проступають лінії кленового листка; Ніна йде осіннім полем — важке небо над ним розкреслене симетричним візерунком таких чужорідних тут вікон багатоповерхівки…

Перші, ледь вгадувані контури майбутньої фотографії, що магічно намічалися розмитими сірими лініями у проявнику, завжди хвилювали Ніну; вона часто плакала при цьому так, як бувало з нею під час перегляду якогось фільму. Зюбик, навпаки, цокав язиком від задоволення, сміявся… Той «Зеніт» Колька продав із власної ініціативи, коли вчився у шостому класі, й добряче отримав тоді по шиї.

На першій зупинці Ніна вийшла на вулицю розім’яти ноги. Вона трохи походила, роззирнулася, ліквідувала мушині рештки і повернулася на місце. Побачивши через вікно, як Зюбика понесло до пришляхової Наливайки, Ніна повільно порахувала до двадцяти, перевівши погляд на волохату стелю темного автобусного нутра. Це не дуже допомогло: Толик скористався також щедротами двох наступних привалів і довів свою справу до кінця. Перемовившись по телефону з Іваном кількома сухими фразами, Ніна боляче закусила губу від досади і приготувалася до виходу.

— Піонєрлагєрь, — загальмувавши, нагадав Сашко.

Двоє пасажирів великодушно допомогли витягти все її добро на узбіччя дороги. Маршрутка поїхала.

Ніна стояла в чистому полі й бездумно дивилася то на порожній шлях, над яким жовто плавилося повітря, то на Зюбика, що безтурботно похропував біля її ніг. Розмірено скрекотали коники. У складках зім’ятого костюма мурахи почали прокладати свої стежки.

Хвилин за десять під’їхав Іван. Ніна без зайвих церемоній розторсала Зюбика і запхала його до салону благенької «Ауді». Тілистий, охайний водій гмукнув, але промовчав. Вона познайомилася з ним два роки тому й відтоді берегла цей контакт. Мешкаючи неподалік, Іван завжди озивався на її виклик і підвозив Ніну до воріт за двадцять гривень. Ніна не торгувалася: проволочившись першого разу два кілометри з сумками, вона моментально стала досвідченою в організаційних питаннях такого роду.

— А пустять? — дозволив собі Іван єдиний коментар уже на місці, спостерігаючи за побудкою Зюбика.

— А то, — майже впевнено сказала Ніна і, як виявилося, мала рацію.

їх справді пропустили.

— Шмонаєм? — оживився тільки раз Зюбик, скинувши при процедурі обшуку напівсвідомий погляд на чергового, який попрохав його роззутися.

Ніна завмерла.

— Надо, — поважно роз’яснив зовсім молоденький міліціонер і порожевів вухами, докладно вивчаючи розношені Зюбикові черевики під устілками.

Колька, плечистий, кремезний, із несподівано огрубілими рисами дитячого обличчя, кинувся до них і згріб Зюбика, легко відірвавши його від землі.

— Батя! Батя! — кричав він і м’яв здоровенними лапами його плечі. — Бать, ну ти отощал! У тебе по ходу чьо, тубік? — заливався сміхом, дивився закоханим поглядом на очманілого Зюбика.

А копія ж, подумала Ніна й заплакала тільки тоді, коли тицьнулася в Кольку наосліп і почула слабкий запах хлопчачого поту.

— Мать, ну ти чьо! — загудів згори його голос.

— З днем народження, Колька, паразита ти кусок, — сказала вона, відірвавши від нього мокре обличчя, і усміхнулася.

Залишивши своїх надворі, Ніна попрямувала до кімнати. Вона добре орієнтувалася на території тутешніх номерів для приїжджих, які орендували їх за фіксовану плату, як у готелі. Колись вони вразили її своєю неочікувано буденною атмосферою, а тепер уже видавалися чимось дуже звичним і передбачуваним: зрештою, ці скромні апартаменти зі стандартними шпалерами й кількома одномісними аскетичними ліжками були єдиними в житті Ніни, де вона зупинялася без перебільшення регулярно. Відвідувати ув’язнених дозволяли раз на три місяці, й Ніна, незмінно користуючись кожною такою нагодою, була цього разу в колонії вшосте.

Вона розпакувала в кімнаті речі й розвісила на стінах та бильцях ліжок святкові прикраси, які напередодні позбирала на роботі з тим, щоб повернути їх до офісу в понеділок зранку. Потім, навантажившись продуктами, поспішила на кухню. Серед кількох пожилиць, що розмірено поралися біля плити, Ніна впізнала одну літню жінку й тепло з нею привіталася. Та стримано кивнула, вибираючи шумівкою пельмені з каструлі.

Того пам’ятного першого разу, коли Ніна приїхала сюди захмарена, напружена, гостро проживаючи кожну мить незнайомої реальності так, неначе опинилася в нескінченно задушливому сні, її найглибше вразило саме це. Нипаючи коридором, вона зазирнула на кухню й завмерла у дверях: там, сидячи за невеличким розкладним столиком, дві молоді жінки спритно ліпили вареники з картоплею і тихо співали. В їхньому домашньому, майже інтимному дійстві проступало щось несправжнє, навіть химерне. Ті сухенькі жіночки, їхні