Мілан Кундера - Вальс на прощання

Знаю, — сказав він і знову погладив її руку.

— Я вже давно зрозуміла, що чекаю дитину від тебе. А ти не озивався. Та я зберегла б дитину, навіть якби ти не приїхав, навіть якби ніколи в житті не захотів побачитися зі мною. Я думала, що якби і сама на світі лишилася, то в мене принаймні була б дитина від тебе. Я нізащо не погодилася б на аборт. Нізащо в житті…

Клімі аж заціпило; німий жах стиснув його серце.

На щастя, кельнер, що лінькувато обслуговував відвідувачів, підійшов нарешті до їхнього столика і запитав, чого вони хочуть.

— Коньяк, — сказав сурмач і відразу ж похопився: — Два коньяки.

Знову запало мовчання, аж Ружена повторила тихо:

— Так, нізащо в житті не погодилася б я на аборт.

— Не кажи так, — трохи оговтавшись, мовив Кліма. — Ти ж не сама в цій ситуації. Дитина — це не лише клопіт жінки. Це справа двох. Треба, щоб обоє дійшли згоди, а то це може кепсько скінчитися.

Скінчивши цю фразу, він збагнув, що допіру несамохіть визнав себе батьком дитини. Відтепер йому доведеться говорити з нею лише з огляду на це зізнання. Він, звісно, усвідомлював, що діє згідно зі своїм планом і що та поступка була задумана заздалегідь, та все ж таки його налякали ті слова.

Тут підійшов кельнер із коньяком.

— Ви пан Кліма, сурмач?

— Так, — відказав Кліма.

— Дівчата з кухні впізнали вас. То це ви на афіші?

— Так, — відказав Кліма.

— Від вас у захваті всі жінки від дванадцяти до сімдесяти років! — сказав кельнер і докинув, глянувши на Ружену: — Дівчата тобі очі видряпають від заздрощів!

І пішов, обернувшись декілька разів із нахабно-фамільярною посмішкою.

— Ні, я не погоджуся позбутися дитини, — повторила Ружена. — Та й ти щасливий будеш, як матимеш її. Бо, розумієш, я нічого не прошу в тебе. Сподіваюся, ти розумієш, що я від тебе нічого не хочу. Тут ти можеш бути спокійний. Це стосується тільки мене, а ти можеш не перейматися цим, як захочеш.

Нічого нема тривожнішого для чоловіка, ніж ці заспокійливі слова. Кліма раптом відчув, що він уже безсилий щось порятувати й що ліпше все облишити. Він замовк і Ружена теж замовкла, тож слова, що вона їх допіру промовила, повисли у тиші, й сурмач почувався перед ними дедалі дужче безпомічним і нещасним.

Аж ось у його уяві сплив образ дружини. Він усвідомив, що не має права полишити все так, як воно є. І тоді він простягнув руку над мармуровим столиком і торкнувся Ружениних пальців. Стиснув їх і сказав:

— Забудь на мить про дитину. Дитина — не найголовніше. Хіба нам нема про що поговорити удвох? Невже ти гадаєш, я приїхав сюди лише задля того, щоб побалакати про дитину?

Ружена звела плечима.

— Найголовніше, що я сумував без тебе. Ми бачилися дуже недовго. І все ж таки не було такого дня, щоб я не думав про тебе.

Він замовк, і Ружена зауважила:

— Ти жодної звісточки не подав про себе за два місяці, а я ж тобі двічі писала.

— Не гнівайся на мене, — сказав сурмач. — Я навмисне не давав про себе знати. Просто не хотів. Боявся того, що в мені відбувається. Опирався коханню. Хотів написати тобі довгого листа, навіть списав кілька аркушів, та врешті викинув їх. Ніколи ще я так не закохувався, й це налякало мене. Та й чому б не зізнатися у цьому? Крім того, я хотів упевнитися, чи моє почуття не постало з простісінької захопленості. Сказав собі: якщо я ще один місяць перебуватиму в такому стані, то те, що я почуваю до неї, не ілюзія, а таки дійсність.

— І що ти думаєш тепер? — тихенько спитала Ружена. — Це ілюзія?

Після тієї фрази сурмач зрозумів, що його план починає нарешті успішно втілюватися. Отож він не відпускав дівочої руки і говорив далі, й це давалося йому чимраз легше: зараз, сидячи оце перед нею, він розуміє, що марно вже піддавати довгим випробуванням своє почуття, бо вже все й так зрозуміло. І не хоче говорити про дитину, бо, на його думку, не дитина головне, а вона, Ружена. І значення тієї ненародженої дитини в тім, що вона погукала його сюди, до Ружени. Авжеж, та дитина, яку вона носить у собі, погукала його сюди, у це маленьке курортне містечко, і відкрила йому, як він кохає Ружену, і от за це (він підняв свій келих), за цю дитину і треба випити.

Звісно ж, він одразу злякався того жахливого тосту, до якого допровадив його нестримний язик. Але слова вже пролунали. Ружена теж підняла келих і прошепотіла:

— За нашу дитину, — а потім одним духом вихилила коньяк.

Сурмач відразу ж постарався забути той невдалий тост, почав балакати знову й ще раз сказав, що думав про неї щодня й щогодини.

Вона відказала на те, що в столиці він, либонь, оточений цікавішими жінками, ніж вона.

Він відповів, що йому вже у печінках сидить їхня вишуканість і претензійність. Він надає перевагу Ружені, шкода тільки, що вона так далеко мешкає. Чи не хоче вона знайти роботу десь у столиці?

Вона сказала, що воліла би жити там. Але в столиці нелегко буде знайти роботу.

Він поблажливо всміхнувся й відказав, що в лікарнях у нього там чимало знайомих, то її легко можна буде влаштувати.

Довго балакав, тримаючи її за руку, аж до них підійшла якась дівчина. Нітрохи не збентежившись від того, що перебиває їм розмову, захоплено сказала:

— Ви пан Кліма! Я відразу вас упізнала! Поставте мені автограф!

Кліма аж зашарівся. Він тримав Ружену за руку і звірявся їй у коханні в публічному місці на очах у всіх присутніх. Подумав, що перебуває тут наче на сцені амфітеатру, і всенький світ, обернувшись на зацікавлених глядачів, з недобрими посмішками стежить за тим, як він бореться за життя.

Дівча простягнуло йому клапоть паперу, і Кліма хотів було хутчій черконути там щось, та виявилося, що в нього немає ручки, і в дівчини теж.

— У тебе немає ручки? — запитав він Ружену пошепки, щоб те дівча не почуло, що він називає її на «ти». Проте відразу ж утямив, що те звертання — не така інтимна річ, як те, що він тримає її за руку, тож повторив своє запитання вже голосніше: — Маєш ручку?

Проте Ружена похитала головою, й дівчина обернулася до столика, де сиділо ще кілька хлопців та дівчат,