інтимні речі, то мені зараз і не пригадати. А про курси вона не писала тобі? — допитувалися вони. Так, відказав я, писала. Та й що ж? Що їй там подобається, відказав я. А що ще? Що лекції цікаві, та й колектив хороший, відказав я. Писала вона тобі, що на курсах панує здоровий дух? Так, відказав я, писала щось таке. Писала вона тобі, що потроху починає усвідомлювати, що таке сила оптимізму? — запитали вони після цього. Так, відказав я. А ти що думаєш про оптимізм? — запитали вони. Про оптимізм? А що я повинен про нього думати? — запитав я. Ось ти особисто вважаєш себе оптимістом? — запитали вони. Авжеж, ніяково мовив я. Полюбляю жарти, та й сам я людина весела, я намагався надати тому допитові легшого тону. Веселим може бути навіть нігіліст, зауважив хтось із них, він може кепкувати з людей, які страждають. І далі: цинік теж може бути веселуном! Як ти гадаєш, можна побудувати соціалізм без оптимізму? — запитав інший. Ні, відказав я. Ага, сказав третій, то ти не хочеш, щоб у нас був побудований соціалізм. Та звідки ви це взяли? — запротестував я. А звідти, що для тебе оптимізм — опіум для народу! Як це опіум для народу? — знову вигукнув я. Не викручуйся, ти сам це написав! Маркс назвав релігію опіумом для народу, а для тебе опіум для народу — наш оптимізм! Ти так і написав Маркеті. Цікаво, що сказали б наші робітники й ударники, які перевиконують плани, якби дізналися, що їхній оптимізм — це опіум, одразу ж докинув інший. А третій додав: що ж, для троцькіста творчий оптимізм — тільки опіум. А ти троцькіст! Боже милий, та звідки ви взяли це? — вигукнув я. Ти сам написав це, так чи ні? Може, я й написав щось таке задля жарту, та минуло вже два місяці, я не пам’ятаю. А ми освіжимо твою пам’ять, сказали вони і прочитали з моєї листівки: «Оптимізм — опіум для народу! Здоровий дух тхне дурістю! Нехай живе Троцький! Людвік». У невеличкому приміщенні політичного секретаріату ті слова пролунали так грізно, що я на мить перелякався, відчувши, що вони несуть у собі руйнівну силу, якій я не можу опиратися. Товариші, це ж було тільки задля жарту, сказав я і відразу ж побачив, що ніхто не хоче мені вірити. Ви вважаєте це дотепним? — запитав один член парткому в інших двох. Ті похитали головами. Якби ж ви знали Маркету! — вигукнув я. Ми знаємо її, відказали вони мені. Ну то самі бачите, сказав я. Маркета все сприймає поважно, ми завжди трохи кепкували з неї, намагаючись її здивувати. Цікаво, сказав один із товаришів, із твоїх наступних листів не видно, що ти не сприймаєш Маркету серйозно. Невже ви читали всі мої листи до Маркети? Ага, значить, під тим приводом, що Маркета все сприймає серйозно, устряв іще один, ти кепкуєш із неї. Але скажи нам, що саме сприймає вона серйозно? Наприклад, партію, оптимізм, дисципліну, правда ж? І все це, що вона сприймає серйозно, ти виставляєш на посміховисько. Товариші, зрозумійте мене, сказав я, таж я навіть не пам’ятаю, як це написав, сталося воно дуже швидко, два рядки задля жарту, я навіть не подумав, що пишу, якби в мене був недобрий намір, то я й не посилав би цю писанину на партійні курси! Не має значення, як ти це написав. Швидко чи повільно, на коліні чи на столі — ти міг написати лише те, що було в тобі. Більш нічого. Якби ти подумав трохи, то, може, не написав би цього. А так ти написав, не приховуючи свого справжнього обличчя. Принаймні ми дізналися, хто ти такий. Знаємо, що в тебе кілька облич: одне — для партії, друге — для інших. Тепер я відчув, що мої заперечення вже не справляли ніякого ефекту. Кілька разів повторював я те саме: що це був жарт, що ці слова не мали ніякого значення, що за ними стояв тільки стан моєї душі тощо. Вони нічого не хотіли слухати. Казали, що я написав це на поштовій листівці, яку кожен міг прочитати, що ці слова мали об'єктивне значення й що там нема рядків, які пояснювали б стан моєї душі. Потім вони запитали, що я читав із Троцького. Нічого, відказав я. Запитали, хто давав мені ті книжки. Ніхто, відказав я. Вони запитали, яких троцькістів я знаю. Потім заявили, що усувають мене від обов’язків у Студентській спілці, й звеліли віддати ключі від кабінету. Ключі були в мене в кишені, я їх віддав. Урешті вони сказали, що партком постановив, щоб мій випадок розглянули збори факультетського партосередку. Потім підвелися, не дивлячись на мене. Я сказав: «Честь праці», — й пішов.
Трохи згодом згадав, що в тому кабінеті Студентської спілки лишилося чимало моїх речей. Я не дуже дбав про лад, тож у шухляді в столі поміж іншими паперами валялися мої шкарпетки, а в напханій теками шафі лежав надкушений пиріг, який передала мені матінка з дому. Щоправда, ключа я нещодавно віддав у партсекретаріаті, але у вахтера на першому поверсі був іще один, він висів разом з іншими ключами на дерев’яному стенді; я узяв його; досі пам’ятаю всі подробиці: він був причеплений тоненькою шворкою до дерев’яної плашки, на якій білою фарбою написаний був номер мого кабінету. Отож я відімкнув двері цим ключем і сів за робочим столом; висунув шухляду і почав діставати відтіля все, що мені належало; робив я це неуважно і неквапливо, щоб у цю коротку хвилю відносного спокою подумати про те, що допіру зі мною сталося й що я повинен удіяти.
Довго це не тривало, двері відчинилися. На порозі стали ті три товариші з секретаріату. Цього разу обличчя їхні не були холодні чи замкнуті. Тепер вони роздратовано і голосно кричали. Надто ж казився найнижчий, завкадрами комітету. Він грубо запитав мене, як я тут опинився. За яким правом. Чи не хочу я, щоб мене витурили звідси співробітники безпеки. І чого це я порпаюся в шухляді. Я відказав, що прийшов тільки забрати пиріг і шкарпетки. Він сказав, що я не маю ніякого права заходити сюди, хоч би в мене тут була повна шафа шкарпеток. Потім він підійшов до столу й аркуш за аркушем перегорнув усі папери й зошити. Там і справді були тільки мої особисті речі, тож він урешті дозволив у його присутності скласти їх у валізку. Я запхав
