Гжендович - Відтепер я – твій меч, Гжендович

його розвіяв по кімнаті так щедро, що й тобі дісталося?

- Ні, принц.

- Принц?! — очі жерця округлилися здивовано і… миттю примружилися у вузькі небезпечні щілинки. — Справді, Садар не такий простий. І якщо він все ж таки стане власником Разящего не номінально, то проблем не уникнути.

— А хіба він їм не став? — спитав у подиві Кассим.

- Поки немає. Його можна назвати хіба що носієм, але аж ніяк не власником. Прокляття! Якщо він підкорить альбіноса, це буде зайвим для політики та безпеки імперії.

— Може… принца вбити чи вислати?

— Касіме, не розчаровуй мене у своїх розумових здібностях. Вбити — і Разючий буде трощити все, що бачить перед собою, намагаючись помститися за смерть пана. Прийде його знищити, а мертвий він нам марний. Вигнати - і він піде за своїм господарем. Тут інше потрібне.

- Але що?

- Я думаю.

Навколо тренувального майданчика скупчилися молодики-новобранці. З кожним днем ​​їх ставало дедалі більше: чутки про двох майстрів меча швидко розповзлися по казармах, і якщо старші лише головою похитували, то молодь кинулась дивитись на поєдинки, які вже місяць щодня відбувалися на плацу.

— Сьогодні спробуємо без саккара, — промовив Садар, наблизившись до Роз'яття впритул. Розчаровано-обуреним зітханням супроводили глядачі міцний поцілунок, яким нагородив принц альбіноса. І схвальний крик пішов за тим, як за мить, нерівно задихавши, Садар кинувся смертоносним вихором на проклятого, змусивши того позадкувати, вивільняючи меч з піхов.

Поєдинок був коротким, але дуже напруженим. Садар змусив Разящего підняти здивовано брови і особливо розслаблятися не дозволив. Глядачі робили ставки — скільки хвилин цього разу протримається сидеримець до того, як недоторканний виб'є його меч із рук. Дванадцять хвилин. І принц, зігнувшись навпіл, важко дихав, провівши поглядом клинок, що відлетів. Однак і сам альбінос змахнув краплинки поту з чола і над губою. Легкою здобиччю Садар не був і запросто поклав будь-якого іншого противника, або навіть двох. Якби ними були звичайні воїни.

- Добре. Але для справжнього бою ти ще не готовий. Занадто швидко... остигаєш. Вчись насолоджуватися цим, — промовив Вражаючий, простягаючи меч Садару. Оскільки порошок не використовувався, принц не впав без сил і міг дійти до кімнати самостійно.

Вони пішли з майданчика, що супроводжувалися захопленими шепітками. Все ж таки глядачі були хоч і недосвідченими мечниками, але швидкість і спритність обох суперників цілком могли оцінити. І оцінювали дуже високо. Однак ніхто не звернув уваги, що останніми днями пильний погляд генерала стежить за тренуваннями. І цей погляд був настороженим. Спостерігаючи, Касім зрозумів, що принц майже досяг його рівня, а отже, став більш небезпечним. Генерал був одним із найкращих мечників імперії.

— Ви вирушаєте на чолі загону для придушення заколоту до Західного Мадереку, — майже ласкаво посміхнувшись, промовив Кирит.

- Для придушення? Скоріше вже для знищення, коли імператор посилає Разящего. Хоча цікаво, наскільки пам'ятаю, це вільна провінція, а чи не частина імперії. І як я розумію, можливості відмовитися немає? — спитав Садар. Альбінос мовчав, залишаючи рішення за паном. Він вважав за краще не втручатися в подібні розмови.

— Називай це, як хочеш, сидеримець. Так, права на відмову немає. Ви повинні якось виправдовувати своє існування. До того ж демонстрація сили посіпакам Рагарда, які підняли заколот, не завадить, — єхидно вишкірився жрець, повертаючи принцу одну з "боргових" усмішок.

— І мимоволі постає питання, чи такий хороший імператор, коли його союзники бунтують, наслухавшись якихось там сіверян, — меланхолійно продовжив Садар, ніяк не реагуючи на шпильки Кирита. Жрець скривився, залишивши без відповіді випад принца. Той задоволено посміхнувся, роздивляючись стелю.

— Весело, Садаре Сидеримський? - поцікавився жрець.

- Так, така пташка забавна на фресці. Як називається, не знаю тільки, — вдавши, що мова спочатку йшла про фреску, і лише вона займає його увагу, відповів той.

- Іволга, - несподівано промовив Вражаючий.

- Що - іволга? — чи не хором перепитали альбіноса Кирит і Садар і майже зашипіли один на одного.

- Іволга на фресці. Пташка така, на вербі живе, — повчально просвітив їх недоторканний з висоти свого зростання. Принц пирснув у кулак, жрець почервонів.

Йдучи, Кирит не помітив, що йому в спину дивилися два сміливі погляди. Посмішок Разючого він взагалі не помічав. Точніше, недоторканний не показував їх нікому, крім Садара. Але краще б жрець озирнувся ще тоді, щоб побачити ці дві пари очей: сірі й багряні, такі різні і такі однакові, рішучості, що ховають за веселістю сталь. Набагато пізніше Кирит буде скаржитися генералу, що змарнував момент, коли ці двоє стали так бути схожими один на одного, переймаючи моменти поведінки, тонкі нюанси, майже ридати, що переглянув те, що альбінос зовсім не божевільний молодик, якому аби битися. Але це буде набагато пізніше, а тепер, проковтнувши непрозорий натяк на власну наївність, жрець поспішав покинути кімнату, радіючи в душі, що нестерпна парочка хоч якийсь час не мозолитиме очі.

— Що скажеш, Розяче? — спитав Садар, сідаючи на подушки та наливаючи собі вина.

— Ти не боротимешся, ти не готовий, — відповів альбінос, прилаштовуючись поряд. Схоже, за п'ять місяців, проведених разом, обидва зрозуміли, що шлях у них один, а отже, треба згладжувати кути.

— Що ж я робитиму? - поцікавився принц.

- Спостерігати. І вчитися витримці, — Розящий розлігся на подушках, поклавши голову на коліна Садара. Цілий день їх обох тягали по прийомах, демонструючи численним іноземним гостям, ненав'язливо натякаючи на те, що "зброя" не міф. Кирит міг спокійнісінько обійтися без присутності сидеримського спадкоємця, але один альбінос не пішов би. І зараз він лежав втомлений від палацового галасу. Все ж таки воїну ближче гуркіт битви, ніж церемоніальне розшаркування.

— Разючий… Разючий… треба дати тобі ім'я. Недобре це бути безіменним, — буркнув собі під ніс принц, розсіяно перебираючи білі пасма недоторканого.

— Хіба мечу покладено ім'я? - здивувався той.

— У гарного меча обов'язково має бути ім'я, а ти — найкращий.

— Тоді… назви мене, — різко підвівшись з подушок, Розящий сів навпроти сидеримця.

— Хм, не так просто дати ім'я, але мені здається, що тобі підійде… Азіт.

- Бог війни?! Ти хочеш мені дати ім'я бога війни? — уперше за весь час голос альбіноса здригнувся.

— Саме, — усміхнувся Садар.

Розділ шостий

— На що ти готовий піти заради свого пана?

— Не має значення, я лише зброя.

— А якщо я накажу зрадити імператора?

- Все також не має значення, мені він не пан.

Мадерек, рік 2566

Загін із