Джек Лондон - Серця трьох

сам якось упав із коня, – співчутливо зауважив його дивний родич, наливаючи йому великий кухоль ароматної чорної кави. – Випий-но, і відразу станеш іншою людиною. Не можу запропонувати тобі нічого особливого на сніданок, окрім солонини, сухарів і яєчні з черепашачих яєць. Яйця свіжі, за це можу ручитися: я викопав їх ранком, доки ти ще спав.

– Кава й сама вже сніданок, – тоном знавця відгукнувся Френк, розглядаючи свого нового родича й час від часу поглядаючи на портрет.

– Адже ти точна його копія, і подібні ви не тільки зовні, – розсміявся Генрі, перехопивши погляд Френка. – Коли ти відмовився вчора ділитися, то був такий, як старий сер Генрі. Він мав уроджену відразу до поділу, навіть із власною командою. Від цього все його лихо. І, звичайно ж, він не поділився б жодним пенні зі своїми нащадками. А ось я зовсім інший. Я не лише готовий віддати тобі половину Тельця, а й свою половину на додачу разом із майном і добром: бери собі і хатину, і чарівне умеблювання, і родинні цінності – все, навіть ті черепашачі яйця, що я не викопав. Коли ж вам завгодно буде вступити у володіння всім цим?

– Як це розуміти? – запитав Френк.

– А ось як. Тут нічого немає. Я, можна сказати, перевернув увесь острів, і одне-єдине, що я знайшов, – це скриня, набита ганчір’ям.

– Проте це мало б надихнути тебе на подальші пошуки!

– Ще б пак! Я вже думав, що скарб у мене в кишені. В усякому разі, ця скриня свідчила, що я на правильному шляху.

– А чому б нам не спробувати щастя на острові Бика? – запитав Френк.

– І я такої думки, хоча в мене є підстави припускати, що скарб сховано десь на континенті. Адже в давнину люди мали звичку зазначати довготу й широту з відступом на кілька градусів.

– Атож, якщо на карті позначено десять градусів північної широти й дев’яносто східної довготи, це цілком може бути дванадцять градусів північної широти й дев’яносто два – східної довготи, – погодився Френк. – А може бути і вісім градусів північної широти й вісімдесят вісім – східної довготи. Пірати тримали поправки в голові, і якщо вмирали раптово, а це було їхнім звичаєм, то секрет умирав разом із ними.

– Я вже майже вирішив перебратися на острів Бика і всіх цих ловців черепах вигнати звідти на материк, – продовжував Генрі. – А потім мені раптом здалося, що, мабуть, починати краще з материка. В тебе теж, напевно, є свої ключі для пошуків скарбу?

– Авжеж, – кивнув Френк. – Але знаєш, я хотів би відмовитися від своїх слів щодо поділу.

– То відмовляйся, – підохотив його Генрі.

– Ну, тоді відмовляюсь!

І, скріплюючи свою угоду, вони міцно потисли один одному руки.

– «Морган і Морган» – компанія усього з двох осіб, – розсміявся Френк.

– Актив: усе Карибське море, іспанські колонії на материку, більша частина Центральної Америки, скриня, набита зовсім не придатним мотлохом, і безліч ям, викопаних у піску, – підхоплюючи жарт, вів далі Генрі. – Пасив: зміїні укуси, грабіжники-індіанці, малярія, жовта лихоманка…

– І красиві дівчата, що спочатку цілують зовсім незнайому людину, а потім наставляють на неї блискучий срібний револьвер, – додав Френк. – Я розповім тобі одну цікаву історію. Позавчора я приплив на шлюпці до берега материка. Не встиг вийти на берег, як до мене підскочила найвродливіша на світі дівчина й потягла за собою в чагарники. Я вирішив, що вона або збирається з’їсти мене, або одружитися зі мною: що саме із цього – зрозуміти не міг. І перш ніж я це з’ясував, як ти гадаєш, що зробила ця чарівна особа? Сказала щось досить непорядне про мої вуса і, пригрозивши револьвером, погнала назад до човна. А там заявила, щоб я негайно їхав і ніколи більше не повертався або щось таке.

– А де ж це трапилося? – запитав Генрі, весь перетворившись на слух.

Однак Френк, захоплений спогадами про свою невдалу пригоду, не помітив підвищеного інтересу співрозмовника.

– На протилежному боці лагуни Чірікві, – відповів він. – Я довідався потім, що це родовий маєток сімейства Солано. Ну і люди ж – справжній порох! Проте я ще не все тобі розповів. Слухай. Спочатку, виходить, ця особа потягла мене в чагарник й образливо відгукнулася про мої вуса, потім, погрожуючи револьвером, погнала мене назад до човна. А насамкінець зажадала пояснень, чому я її не поцілував. Ні, ти розумієш щось?

– І ти поцілував її? – запитав Генрі, стискаючи руку в кулак.

– А що було робити бідолашному чужоземцю в чужому краї? Дівчисько було прегарненьке!..

За мить Френк схопився на ноги й, прикривши рукою щелепу, ледве встиг відбити нещадний удар Генрі.

– Я… я… вибач, будь ласка, – промимрив Генрі, важко опускаючись на стародавню морську скриньку. – Я ідіот – знаю, але нехай мене повісять, бо я не можу дозволити…

– Ну ось, знову, – з докором перебив його Френк. – Ні, ти справді навіжений, як і всі в цій божевільній країні. Щойно ти перев’язував мені рану на голові, а тепер готовий знести цю саму голову з пліч. Поводишся не краще, ніж те дівчисько, що спочатку розцілувало мене, а потім стало тикати револьвером у живіт.

– Правильно! Лай мене, я заслуговую цього, – сумно мовив Генрі й відразу мимоволі знову спалахнув: – Біс би тебе забрав, адже це була Леонсія!

– Ну і що з того, що Леонсія? Чи Мерседес? Чи Долорес? Невже, коли хлопець поцілував гарненьке дівчисько та ще й під дулом револьвера, це дає право якомусь пройдисвіту в брудних парусинових штанях знести йому голову з пліч?

– А якщо гарненьке дівчисько заручене з пройдисвітом у брудних парусинових штанях?…

– Не може бути!.. – палко перервав його Френк.

– Так, і цьому голодранцю, – продовжував Генрі, – не досить приємно чути, що його наречена цілувалася з пройдисвітом, якого вона ніколи не бачила до того, як він висадився зі шхуни якогось сумнівного ямайського чорношкірого.

– Виходить, вона гадала, що це ти, – задумливо мовив Френк, починаючи розуміти, як усе те сталося. – Я не ображаюся за те, що ти скипів, хоча, мушу сказати, характер у тебе препоганий. Це ж учора ти збирався відрізати мені вуха, чи не так?

– У тебе теж вдача не краща, Френку. Як ти насідав, аби я відрізав тобі вуха, коли я поклав тебе на лопатки, ха-ха!

І обоє весело розреготалися.

– Це характер старого Моргана, – сказав Генрі. – Він, судячи з переказів, був задерикуватий, як чорт.

– Та, напевно, не задерикуватіший від цих Солано, з якими ти збираєшся породичатися. Там майже все сімейство висипало