Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

все бу­де на­вi­ду­ва­ти­ся до гос­по­ди­нi-мам­ки i Те­тян­ки. Не за­бу­де їх! Їй де вже за­бу­ти! I при тих сло­вах зап­ла­ка­ла. Її тяг­не те­пер до са­мо­ти, як дав­нi­ше до манд­рiв­ки. Во­на все, що знає з лi­кiв i во­рож­би, бу­де там на са­мо­тi мiж людьми по­да­ва­ти. Ту­ди бу­дуть лю­ди до неї за­хо­ди­ти, а сю­ди со­ром­ляться. Не­хай зна­ють ко­лись лю­ди, хто бу­ла Мав­ра. Мав­ра - донька слав­но­го му­зи­ки Анд­ро­на­тi, а жiн­ка са­мо­го Лу­ка­ча Ра­ду. Тут, в до­лах, в Iва­ни­хи Ду­би­хи, де до мли­на на­вi­ду­ються рiз­нi лю­ди, во­на не має спо­кою. Та i глу­зу­ва­ли во­ни со­бi з неї, глу­зу­ва­ли! Але там, зна­ючи її на Ча­ба­ни­цi в лi­сi, в за­тиш­ку над яром, му­жик стає пе­ред во­рож­кою iнак­ше. Там во­на па­нi. Во­на кер­мує си­лою своєї при­мiв­ки, там во­на йо­го i на но­ги пос­та­вить, як за­хо­че. I, го­во­ря­чи оце, роз­ре­го­та­ла­ся Мав­ра до своїх слiв див­ним якимсь смi­хом, бо­лю­чим, глу­зу­ючим i пов­ним по­тай­ної по­гор­ди - не­на­че пе­ред нею сто­яв уже се­ля­нин…

Iваниха Ду­би­ха мов­ча­ла. Роз­ду­му­ва­ла над чимсь i зас­та­нов­ля­ла­ся.

Роздумуючи над сло­ва­ми ци­ган­ки, то i справ­дi слуш­нiсть бу­ла по сто­ро­нi Мав­ри. Нi­як бу­ло три­ма­ти на­вi­ки в своїй ха­тi "прой­дис­вi­та" - як на­зи­ва­ли її лю­ди, тим бiльше, що во­на зай­ма­ла­ся во­рож­битст­вом, при­мiв­ка­ми i та­ким iн­шим бо­гоп­ро­тив­ним дi­лом… про­ти яко­го па­но­тець не раз у церк­вi вис­ту­пав. До то­го ж увiй­де де­да­лi i Те­тян­ка в дi­во­чi лi­та, зач­нуть по­важ­нi лю­ди на­вi­ду­ва­ти­ся до її ха­ти… а тут жи­ве в неї ци­ган­ка-во­рож­ка.

А знов про­тив­но [10]. Не доз­во­лить во­на Мав­рi ко­ли­би на Ча­ба­ни­цi, во­на го­то­ва з ди­ти­ною заб­ра­ти­ся ку­дись у свiт. Ку­ди очi по­не­суть, мо­же, як­раз на­зад мiж свої лю­ди. А то­дi…

Та гад­ка най­бiльше зат­ри­во­жи­ла по­важ­ну Iва­ни­ху Ду­би­ху i при­чи­ни­ла­ся до то­го, що во­на прис­та­ла на просьбу ци­ган­ки, доз­во­ли­ла їй за­жи­ти в ко­ли­бi-бур­деї на Ча­ба­ни­цi… i зай­ма­ти­ся там, чим за­хо­че…

Трудно бу­ло оз­на­чи­ти, хто лю­бив бiльше ма­лу Те­тян­ку, чи во­на, ма­ти, чи ци­ган­ка-си­ро­та, поз­бав­ле­на влас­ної ди­ти­ни, ро­ди­чiв i чо­ло­вi­ка, ба всього, до чо­го бу­ла при­вик­ла - i прив'яза­ла­ся всiм сер­цем, всею га­ря­чою ду­шею своєю до ди­ти­ни своєї доб­рої опi­кун­ки i кор­ми­тельки.

На нi­ко­го в свi­тi не бу­ла би Iва­ни­ха Ду­би­ха ос­та­ви­ла свою Те­тян­ку, лиш на од­ну-однiську Мав­ру. Хто ба­чив бе­з­г­ра­нич­ну нев­га­са­ючу лю­бов ци­ган­ки до тiєї ди­ти­ни, яку, ви­ба­вив­ши змал­ку, ува­жа­ла май­же за свою, той i мiг при­пус­ка­ти, як оце Iва­ни­ха Ду­би­ха, що во­на мог­ла би, з жа­лю за ди­ти­ною, заб­ра­ти її з со­бою i пi­ти ку­дись в свiт за очi. То­му й ва­га­ла­ся Iва­ни­ха в ду­шi опи­ра­ти­ся цiл­ком просьбi Мав­ри, яка до­во­лi час­то ви­ко­ну­ва­ла свої пос­та­нов­лен­ня пiд тим чи iн­шим по­зо­ром. А Те­тян­ка ги­не, про­па­дає за своєю чор­ною ня­нею. Зма­леч­ку во­на за­ко­ли­су­ва­ла її сво­їми смут­ни­ми, мо­но­тон­ни­ми, яки­мись нез­на­ни­ми на­шим око­ли­цям спi­ва­ми до сну. Го­ду­ва­ла бiльшеньку вже пре­рiз­ни­ми каз­ка­ми, яких та­кож в се­лi нiх­то не знав, не чув. I дiй­шло то­го, що ди­ти­на слу­ха­ла нас­лi­по всiх при­ка­зiв чор­ної при­ятельки своєї, - що б не на­ка­за­ла во­на їй, не за­жа­да­ла вiд неї, ку­ди б не пос­ла­ла, не пок­ли­ка­ла її. Во­на у всiм пiд­да­ва­ла­ся їй, слу­ха­ла всього, що по­хо­ди­ло вiд неї - час­то на­вiть про­ти во­лi са­мої Iва­ни­хи Ду­би­хи.

Тепер, прав­да, Те­тян­цi вже два­над­ця­тий рiк, але ци­ган­ка все має чи не бiльший вплив на неї вiд са­мої ма­те­рi. То­му не­хай Мав­ра iде з бо­гом в лiс над яр, як ба­жає, за­жи­ває там, як хо­че, а ма­ло-по­ма­лу вiд­вик­не й ди­ти­на вiд неї, зве­р­­неться, при­гор­неться всiєю ду­шею до од­ної своєї ма­те­рi, як i по­вин­но бу­ти, чо­го во­на в ду­шi вже дав­но ви­жи­дає.

Тому, мо­же, ста­не Те­тя­на й пос­луш­нi­ша без Мав­ри, а то, роз­пе­ще­на нею до краю, не все пiд­дається ба­жан­ням i при­ка­зам по­важ­ної ма­те­рi. Те­тя­на хо­че щось ма­ти, а ко­ли Iва­ни­ха не на все доз­во­ляє, во­на ле­тить, роз­жа­лiв­ши­ся, до Ма­в­ри i ри­дає, зах­ли­пу­ючи­ся гiр­ки­ми сльоза­ми. То­дi Мав­ра ути­рає за­мiсть всього бi­ле­сеньке зап­ла­ка­не лич­ко, i як вже не за­раз, то бо­дай пiз­нi­ше вдо­во­лить тай­ком ди­ти­ну. Так у всiм i всю­ди. По­ки що Те­тя­на ве­ли­ких ба­жань не ма­ла, але й тi не все бу­ло доб­ре спов­ня­ти…

Мавра i спо­вiд­ни­ця i до­рад­ни­ця ди­ти­ни, i ко­ли б не Iва­ни­ха зi своїм по­важ­ним тве­ре­зим ро­зу­мом. Мав­ра пе­ре­вер­ну­ла би ди­ти­ну зов­сiм на свiй бiк.

Але Iва­ни­ха, хоч як про­па­да­ла за своєю од­нiською ди­ти­ною, хоч як об­тя­же­на пра­цею сво­го гос­по­дарст­ва, для Те­тя­ни i Мав­ри ма­ла все свої очi, свiй час i гля­дi­ла про­ник­ли­вим зо­ром на вiд­но­си­ни мiж ня­нею й ди­ти­ною. Чи на доб­ре мо­же вий­ти та­ке ко­лись дiв­чи­нi, як звик­не у всiм зна­ти лиш од­ну свою во­лю?

Певно, що нi.

Отак роз­ду­му­ва­ла Iва­ни­ха Ду­би­ха - а вреш­тi i обiз­ва­ла­ся:

- Не моя си­ла, Мав­ро, те­бе при со­бi дер­жа­ти, як в те­бе ду­м­ки ось ку­ди ли­нуть. Iди з бо­гом на Ча­ба­ни­цю в ко­ли­бу та i за­жи­вай там по ду­шi. Схо­ди в до­ли­ну до ме­не по харч, по­мо­­жи де­що в гос­по­дарст­вi, а там i вер­тай. Але знай, - до­да­ла стро­го i по­важ­но, - ди­ти­ну до те­бе на го­ру са­му не пу­щу. Во­­на в ме­не од­на. Во­на в ме­не все. Схо­чеш по­ба­чи­ти, зiй­ди - пог­лянь. А са­му не пу­щу.

- Боїтеся, що я вкра­ду її вам? - спи­та­ла гiр­ко Мав­ра, i її очi за­­сi­яли са­мим смут­ком об­ра­зи. - Не бiй­те­ся, i в ме­не во­на все i всiм на сiм свi­тi. Я її вам не вкра­ду.

- Ти її лю­биш, Мав­ро, але й я її люб­лю. Ди­ти­на мiж на­ми заєдно хи­тається. Ти її над­то роз­пес­ти­ла. Що я за­бо­ро­няю, то ти доз­во­ляєш. То не доб­ре; i знаєш, зад­ля то­го був не раз мiж на­ми гнiв, бу­ли сльози. Во­на хо­ча ще ди­ти­на, а вже iн­шої во­лi не знає, як своєї. Сьому тре­ба кi­нець пос­та­ви­ти. Пiд моїми очи­ма во­но ще сяк-так ухо­ди­ло, але, заст­ряг­ши раз в те­бе на го­рi, скiльки ме­нi з неї ос­та­не? Стiльки хi­ба, що бу­де на­зи­ва­ти­ся моєю донькою.

Мавра не вiд­по­вi­ла за­раз, лиш об­тер­ла мовч­ки до­ло­нею очi i сплю­ну­ла.

- Ви-бо хо­че­те, щоб у неї був уже та­кий ро­зум, як у вас, - обi­з­ва­ла­ся, - по­бож­ний та стро­гий, що бо­ро­ни гос­по­ди! А їй ще що? Ме­те­лик, пташ­ка, та й стiльки. Най грається, най ра­дується. Най смiється, спi­ває, не­хай доб­ро заз­нає… по­ки мо­же, i в ма­ми в сон­цi най ку­пається…

- Я знаю, що во­на ще ди­ти­на, - вiд­мов­ля­ла Iва­ни­ха Ду­би­ха з по­пе­редньою по­ва­гою. - Але час вже тим пе­рес­та­ти бу­ти. До­сi бу­ла во­на