Леся Українка - Драматичні поеми, Леся Українка

style="">Люцілла

Який ти добрий, дядечку… Щаслива

Аврелія! У неї татко є…

(В голосі її бринять сльози.)

 

Альбіна

(до Мартіана)

Дозволиш занести її в кімнату?

Вже вечоріє.

 

Мартіан

Певна річ. Там досі

прибрали вже й вечерю зготували.

Ви будете вечеряти в кімнаті

чи у триклінії?

 

Альбіна

Вже ж там, де ти.

 

Мартіан

Я не вечеряю. А ще до того

роботу наглу маю. Ось я зараз

скажу, щоб занесли Люціллу.

 

Люцілла

Ні!

Сама піду.

 

Альбіна

Тобі ж се трудно, доню.

 

Люцілла

Сама піду! Бо се поганий знак,

щоб на руках несли в нову домівку.

 

Альбіна

Се хто ж тобі сказав?

 

Люцілла

Сама я знаю,

бо так уносять тільки в шлюбну хату

або в гробницю.

 

Альбіна

Бог з тобою, люба!

 

Мартіан

Як ти вже віриш в тії забобони,

то думай, що якраз ти вийдеш заміж,

гостюючи у мене.

 

Люцілла

Ні, не те.

Бо в християн не вносять в шлюбну хату,

то тільки в ідолян,- я ж християнка.

 

Мартіан

То не повинна вірить в забобони.

 

Люцілла

(уперто)

Я все-таки сама піду.

(Вилазить з лектики, Альбіна їй помагає. Вилізши і зробивши кілька кроків, Люцілла спиняється і скрикує.)

Ой боже!

 

Альбіна

Що? Що тобі?

 

Люцілла

А нащо ж я далася

внести в браму?

(Стогне і хлипає.)

 

Альбіна

То ж нічого, доню,

то ж тільки в перистиль, у двір, не в хату.

 

Люцілла

(спокійніше, але неймовірно)

Ти справді так гадаєш?

 

Альбіна

Вже ж, єдина!

І не гадаю, а напевне знаю:

в Єгипті зветься домом все обійстя,

а тута перистиль - то ще не дім.

(Виводить дочку, стиха розважаючи, бічним проходом у дальші кімнати.)

 

Мартіан, провівши Альбіну і Люціллу, зараз вертається і дає мімові на мигах розпорядок, щоб подав гостям вечерю, а сам іде у таблін працювати, але, завваживши, що там уже не видко, а в лампі нема олії, виходить знов у перистиль. Поки мім вештається через перистиль, носячи вечерю гостям з кухні в дальші кімнати, Мартіан в ті хвилини, коли зостається сам, заходить в кімнати своїх дітей; з Авреліїної кімнати виносить стрічку і квітку лілеї, з Валентової якісь таблички, несе їх, прикриваючи тогою, і ховає в табліні в скриньку.

 

Альбіна

(підходить до завіси в табліні. В руках у неї мисочка з якоюсь стравою і чарка з вином)

Я заважаю, Мартіане? Вибач,

я на хвилинку. Чи нема у тебе

з алое ліків?

 

Мартіан

Та, здається, єсть.

Нехай запалять світло - пошукаю.

 

Виходить і, перейнявши міма, показує йому, щоб засвітив світло. Той приносить олію, наливає в лампу Мартіанову і в ліхтарню коло клепсидри, потім приносить запалену скіпку і засвічує світло табліні і в перистилі. Мартіан з Альбіною тим часом розмовляють.

 

Мартіан

(угледівши в Альбіни страву й вино)

Се що? Ти принесла мені вечерю?

 

Альбіна

(ніяково, поставивши принесене на лавку)

Та… се Люцілла конче напосілась,

щоб я твоїм пенатам віднесла.

 

Мартіан

Я ж не держу ні олтаря, ні статуй.

 

Альбіна

Я їй казала те - не хоче слухать.

«Ти, каже, тільки в атріум постав,-

вони вже знайдуть».

 

Мартіан

Як то сумно, сестро!

Твоя і Фестова дочка шанує

не бога справжнього, а ті привиддя!

 

Альбіна

Вона шанує бога і боїться,

але у неї страх, ні, просто жах

перед усім, що їй здається грізним

чи таємним… Се - лихо, Мартіане,

палюча, люта рана в мене в серці,

те марновірство! Але що ж я вдію?

Ти ж бачив сам… Є матері, що можуть

самі своїх дітей на смерть віддати

за віру, але я… Ти, Мартіане,

либонь, мене осудиш?

 

Мартіан

Ні, Альбіно,

я не суджу нікого.

 

Альбіна

Їм вже легше,

тим матерям,- їх діти раз конають,

раз терплять муку, а моя - щоденно…

 

Мартіан

І відколи ж се так?

 

Альбіна

Від смерті Феста.

Сім літ уже караємось отак.

Вона-то й народилась дуже квола,

бо я тоді таке життя тривожне

провадила… Мені здається часом,

що я таки проти Люцілли винна,-

я кидала те хворе немовлятко

для служби вірі, я його труїла

своїм перегорілим молоком.

Ой, я її струїла ще в утробі

своєю кров’ю, що горіла палом

надземних поривань!.. Але вже потім,

як батько їй умер, сконавши в муках,

мені здалося - господи, прости! -

що вже моя родина заплатила

кривавий довг. Я більше не могла

те сиротятко мучити… Ой брате!

Не думай тільки, що душа моя

на тому заспокоїлась, ой, де ж там!

Моя душа в довічную неволю

попалася, але, на жаль, не вмерла…

 

Мартіан

Чому «в довічну»? Ти ще можеш, сестро,

дістатися на волю.

 

Альбіна

Як умру?

 

Мартіан

Та ні, ще тут, на сьому світі.

 

Альбіна

Брате,

як можеш ти мене сим потішати?

Я маю прагнути дитині смерті?!

 

Мартіан

Не смерті, лиш одужання. Люцілла

одужає, за когось піде заміж,

а ти сама тоді знов будеш вільна.

Альбіна тяжко зітхає, безнадійно махнувши рукою.

 

Альбіна

Дай боже, Мартіане, щоб ніколи