Артур Конан Дойль - Спогади про Шерлока Холмса, Артур Конан Дойль

ранку. Імені посилача не зазначено, і справа стає тим таємничішою, що міс Кушинґ, самотня жінка п’ятдесятирічного віку, має так мало знайомих чи кореспондентів, що майже нічого не одержує поштою. Проте кілька років тому, коли вона мешкала в Пенджі, в неї наймали кімнати троє студентів-медиків, яких вона врешті мусила випровадити через їхню галасливість і погані звички. Поліція вважає, що такий мерзенний вчинок могли скоїти ці юнаки, які мали зло на міс Кушинґ і захотіли налякати її, пославши цей сувенір з анатомічного театру. Деякої вірогідності надає цьому припущенню те, що один з цих студентів приїхав з Північної Ірландії,- з Белфаста, якщо вірити міс Кушинґ. А тим часом триває невпинне слідство, доручене містерові Лестрейду, одному з найкращих детективів нашої поліції».

 

- Із «Дейлі Кронікл» усе,- мовив Холмс, коли я скінчив читати.- А це від нашого друга Лестрейда. Вранці я одержав від нього лист. Ось що він пише:

 

«Гадаю, що ця справа буде якраз вам до смаку. Ми сподіваємось з’ясувати її до кінця, проте маємо деякі труднощі через брак матеріалу. Ми, звичайно, надіслали телеграму до поштової контори в Белфасті, але того дня було відіслано багато посилок, і про цю вони нічого не можуть сказати й не пам’ятають відправника. Коробка півфунтова, з-під поточного тютюну, й вона нічим нам не прислужилася. Припущення щодо студента-медика досі здається мені найімовірнішим, але якщо ви маєте кілька вільних годин, я був би радий побачити вас тут. Я цілий день буду або в цьому домі, або в поліційній дільниці».

 

Що ви скажете, Ватсоне? Чи можете ви, незважаючи на спеку, поїхати зі мною до Кройдона з надією додати цю справу до свого літопису?

- Я саме думав, за яку справу взятися б.

- Тоді все гаразд. Подзвоніть, щоб нам принесли черевики, й пошліть по кеб. Я за хвилину повернуся, лише скину халат і наповню цигарницю.

Поки ми їхали потягом, пройшов дощ, і спека в Кройдоні була не така гнітюча, як у столиці. Від’їжджаючи, Холмс послав телеграму, тож Лестрейд - як завжди, жвавий, дженджуристий і схожий на тхора,- зустрів нас на вокзалі. Через п’ять хвилин ми вже були на Крос-стріт, де мешкала міс Кушинґ.

То була довжелезна вулиця, забудована двоповерховими цегляними будинками, чистенькими й ніби трохи бундючними, з вибіленими кам’яними ґанками, де біля дверей базікали жінки в фартухах. Десь на половині вулиці Лестрейд зупинивсь і постукав у двері, які відчинила дівчинка-служниця. Міс Кушинґ сиділа у вітальні, до якої нас провели. Вона мала спокійне обличчя, великі лагідні очі й сиве волосся, що прикривало скроні. На колінах у неї лежала серветочка для крісла, а поруч стояв кошик із барвистими шовками.

- Вона в коморі, ця гидота,- сказала міс Кушинґ, коли Лестрейд увійшов.- Краще б ви зовсім її забрали.

- Я так і зроблю, міс Кушинґ. Я тримав її тут лише заради того, щоб мій друг, містер Холмс, міг поглянути на них у вашій присутності.

- Навіщо в моїй присутності, сер?

- Бо він, напевно, схоче дещо запитати у вас.

- Що тут іще питати, коли я сказала вам, що нічого про це не знаю?

- Так, так, мадам,- заспокійливо мовив Холмс.- Звичайно, вам уже надокучили з цією справою.

- Авжеж, сер. Я жінка скромна, живу сама. Ніколи ще не бачила ні свого імені в газетах, ні поліції в себе вдома. Я не дозволю, щоб цю гидоту несли сюди, містере Лестрейде. Коли хочете подивитися, йдіть собі до комори.

Маленька комора стояла в невеличкому садку за будинком. Лестрейд увійшов туди і виніс жовту картонну коробку, шматок бурого паперу й мотузок. Ми посідали на лаву біля стежки, і Холмс заходився оглядати одну за одною речі, які Лестрейд передавав йому.

- Цікавий мотузок,- зауважив мій друг, піднявши його до світла й понюхавши.- Що ви скажете про цей мотузок, Лестрейде?

- Він просмолений.

- Авжеж. Це шматок просмоленого шпагату. Ви також, безперечно, помітили, що міс Кушинґ перерізала його ножицями: це видно з двох надрізів з кожного боку. Цей факт має велике значення.

- Не розумію, що тут важливого,- мовив Лестрейд.

- Важливе те, що вузол залишився цілий, і вузол цей - непростий.

- Його дуже майстерно зав’язано. Про це я вже записав,- самовдоволено сказав Лестрейд.

- Ну, досить уже про мотузок,- мовив з усмішкою Холмс,- тепер - про обгортку. Бурий папір, що відчутно пахне кавою. Хіба ви не помітили? Це поза всяким сумнівом. Адресу написано друкованими літерами, досить невправно: «Міс С. Кушинґ, Крос-стріт, Кройдон». Написано широким пером, можливо, «рондо», і препоганим чорнилом. Слово «Кройдон» спочатку було написано через «ї», яке виправлено на «й». Отже, посилку надіслав чоловік - почерк виразно чоловічий,- не дуже освічений і незнайомий з містом Кройдоном. От і добре! Коробка жовта, півфунтова, з-під паточного тютюну, нічим не примітна, крім двох відбитків великого пальця в лівому нижньому кутку. Її наповнено кам’яною сіллю, якою користуються для зберігання шкіри та іншої сировини. Але всередині - щось справді дивовижне.

Сказавши це, він дістав обидва вуха й, поклавши собі на коліна дошку, почав уважно їх розглядати, поки ми з Лестрейдом, стоячи обабіч лави, схилилися вперед, позираючи то на цей страшний сувенір, то на замислене, суворе обличчя нашого друга. Врешті-решт він поклав їх назад і деякий час сидів у глибокій задумі.

- Ви, напевно, помітили,- сказав він насамкінець,- що це непарні вуха.

- Так, я помітив. Якщо це жарт якихось студентів-медиків, їм легко було послати і два непарні вуха, й пару.

- Саме так. Але це не жарт.

- Ви певні в цьому?

- Багато що про це свідчить. У трупи в анатомічному театрі вводять консервант. На цих вухах його немає. До того ж, вони свіжі. Їх було відтято тупим лезом: навряд чи це робив студент. І знову-таки, медик обрав би для консервування карболку чи спирт і аж ніяк не кам’яну сіль. Повторюю, що це не жарт: перед нами серйозний злочин.

Легкий холодок пробіг моїм тілом, коли я почув слова свого друга й побачив, як спохмурніло його обличчя. За цим рішучим вступом приховувався незрозумілий і невимовний страх. Лестрейд, проте, хитнув головою, як людина, переконана в чомусь тільки наполовину.