Валентин Ісаакович Річ - Мушкетери, Валентин Ісаакович Річ

Григорій ще раз погладив стінку, уважно оглянув її, машинально всунув у рот сигарету, чортихнувся, не знайшовши в кишені запальнички, і з хвилину простояв, глибоко роздумуючи.

— Нісенітниця! — нарешті вигукнув він. — Неймовірна нісенітниця! В старовину не знали залізобетону!

— Ви маєте цілковиту рацію! — пролунав поруч незнайомий голос.

Тарасюк обернувся. Біля нього стояв високий, дуже худий чоловік у білій сорочці й грубих парусинових штанях.

Між нами кажучи, дорослі люблять перебільшувати свою роль в Історії. І дуже не люблять визнавати, що більшістю своїх досягнень людська цивілізація зобов’язана не їм. Ще поки дорослі не виростуть як слід, вони все добре розуміють. Але як тільки стануть дорослими, відразу починають поглядати зверхньо на всіх, хто менший за них ростом.

І лише іноді, зціпивши зуби, вони змушені рахуватися з дітьми. Чи чув, наприклад, хто-небудь прислів’я: “Істина промовляє вустами дорослих”? Звичайно ж, не чув. Бо такого прислів’я немає. Зате прислів’я: “Устами дитини промовляє істина” знає кожний.

Або історія з голим королем! Усі дорослі поводилися в цій історії не дуже розумно — і король, і міністри, і багато інших. А хто сказав, що насправді ніякого вбрання на королю немає? Можливо, все-таки хтось із дорослих? Отож-бо!

Ми вже не кажемо про те, як погано було б удові Дуглас, а можливо, навіть і судді Тетчеру, коли б не Том Сойєр. Індіянин Джо порізав би їх, як куріпок.

Тому немає зовсім нічого дивного у подіях, що відбулися рано-вранці 5 січня 196… року (рівно за місяць до того, як Матвій Бєлов прийшов до Леоніда Серьогіна, а Леонід Серьогін до Григорія Тарасюка) на пункті, розташованому трохи північніше тридцятої паралелі, дещо на схід від тридцять п’ятого меридіана — поблизу Сірійської пустелі. Тієї самої Сірійської пустелі, яку вивчають з географії у п’ятому класі.

Халід не вивчав географії у п’ятому класі. Власне, він не вивчав її і в будь-якому меншому чи старшому класі, так само, як не вивчав ніяких інших предметів, бо взагалі не вчився в школі: на думку отця Філіппа, ходити до школи монастирському пастушкові було зовсім не обов’язково. Дідусь Джафар, що ублагав отця Філіппа взяти в монастир Святого Гільйома свого молодшого внука, мав радіти вже тому, що Халід не помре з голоду, як це трапилося з половиною його племені.

Отже, Халід ніколи не вивчав географії. Але він добре знав, що пустеля недалеко і що другої такої препоганої кози, як ця руда Жозефіна — улюблениця пана Ігумена, — немає на всьому білому світі. Тому треба було поспішати.

Ні, Халід не боявся сучкуватої патериці отця Філіппа — ось уже рік, відколи його не б’ють. Але за руду Жозефіну доведеться відробляти ще цілий рік! А він і так не знає, як дотягти до кінця строку.

Вже давно піднялося з-за скель гаряче сонце, тіні стали коротші, а клята коза як у воду впала. Халід ішов усе вище в гори, уважно вдивляючись у кожну ущелину, в кожний кущ. Помалу він дотюпав до перевалу — найвищої точки маленького хребта, що відділяв приморську долину від пустелі.

Халід оглянувся. Далеко внизу ледь виднілися руїни стародавніх будов і самотньо височіло вістря кам’яної піраміди. Ні людей, ні тварин — лише бурі скелі й обрідні запорошені кущики та обпалене сонцем шорстке листя були навколо хлопчика.

— Аго-о-в! — гукнув він, склавши долоні рупором.

Крик прокотився скелями й затих.

Халід проминув голу верхівку гори, звернув із стежки і рушив униз до джерела — навпрошки, обдираючи боки гострими колючками чагарника. “Бісова Жозефіна! — думав хлопчик. — Не провалилась же вона й справді крізь землю?”

І тільки він так подумав, як його нога ковзнула з каменю й повисла в повітрі. Насилу втримавшись, щоб не впасти, Халід глянув униз і, на своє величезне здивування, побачив досить велику круглу дірку. Дна не було видно.

Він підняв великий камінь, шпурнув його в дірку й прислухався.

З глибини долинув глухий звук удару.

— Якщо Жозефіна провалилась саме тут крізь землю, то справи кепські! — сказав Халід вголос.

Мабуть, те ж саме сказав би або подумав би на його місці кожен з дорослих і опісля спокійно почвалав би собі далі.

Але Халідові ще не минуло й дванадцяти. А відомо, що в цьому віці велике бажання пізнати світ поглинає людину цілком. Шпурнувши в дірку ще два камінці і постоявши кілька хвилин на колінах край дивного колодязя, хлопчик подерся туди сам, чіпляючись за шерехаті стіни.

Насилу пролізши вузькою горловиною, Халід з подряпаними руками й ногами порачкував вузьким проходом кудись убік. Потім прохід закінчився, і скільки він не мацав навколо, ніде не міг знайти другої стіни.

Спочатку він майже нічого не бачив. Однак очі потроху звикли до напівтемряви, і Халід зрозумів, що потрапив у велику печеру. Тут було прохолодно, але зовсім сухо.

Він зробив кілька обережних кроків вздовж стінки. Під його ногою зашурхотіли якісь камінці. Халід нахилився, взяв один з них і підніс до очей. Серце так і затріпотіло, руки похололи, а по спині пробігли мурашки: перед ним